2

Скрип дверей порушує тишу. На порозі з'явилась мати. Вона вже не плаче, обличчя зібране, змарніле, але горде. У погляді не м’якість, а рішучість, вимушена і гірка, як полин. Вона не питає, не торкається дочки, тільки говорить:

- Пора. Карета чекає. У церкві вже зібралися.

Марія мовчки киває. Її серце ще стискається, але вже не так від страху, як від ваги відповідальності. Кожен крок відлунює у коридорі, де стіни дихають минулим: позолочені рамки, килими, що притуплюють кроки, старовинні люстри, що ледь мерехтять у приглушеному світлі свічок. Вона знає, що вибору в неї немає і все ж іде не як жертва, а як та, хто прийняла тягар, гідно і гордо. Покірно встає, легка, мов тінь, і підходить до матері.

- Я піду, мамо. Все буде, як треба.

Мати змахує щось непомітне з рукава Марії. Можливо, пилинку. Можливо, сльозу.

Ти добра дочка, ти нас рятуєш. Пробач, що все так. Але пан Андрій добрий і шляхетний. Він не образить тебе, не принизить твою гідність. Він дав мені слово. Заприсягся пам'яттю твого батька.

Марія проходить довгим коридором, повз портрети предків, які дивляться згори з позолочених рам, наче суворі судді, що оцінюють її кроки. Стара дерев’яна підлога тихо скрипить під ногами, а повітря пахне воском, старовинними килимами і тінню минулого. У голові тільки одне:
- Якщо я зараз відмовлюсь, вони залишаться нізчим. Без дому! Без захисту! Наталка ще зовсім мала… А Соломійці треба посаг, інакше й вона піде як я, не заміж, а в жертву».

Надворі сіре небо, густий туман, що ковзає по бруківці, густа тиша, тільки копита коней глухо перебирають кам’яні плитки. Візник стоїть, тримаючи дверцята відчиненими. Карета чорна, як ніч, всередині м’який червоний оксамит, пахне ладаном і свіжою шкірою, тонко відчувається запах воску свічок, що горіли в салоні.
Марія зупиняється на мить. Дивиться на поріг. За ним не просто церква, не просто шлюб. За ним ціле інше життя. Тихе, спокійне, чуже. Схоже на зачинені двері, що ведуть у незвіданий сад із темними алеями, де ще ніхто не ступав.

Вона вдихає глибоко, востаннє як вільна дівчина. Серце б’ється глухо, мов барабан у тиші, і одночасно пульсує рішучістю.
І сідає в карету.

Карета рушає. Колеса тихо клацають по бруківці, копита коней відлунюють у вузьких вулицях, наче рахуючи кожен її крок у новому житті. На вустах Марії жодної посмішки. Але в очах сталевий блиск. Вона вже не дитина. Вона Горохольська. І вона не впаде. Якщо так судилось — вона прийме це гідно, як личить благородній дівчині зі шляхетного роду, несучи у серці холодну гордість і спалах внутрішньої сили.