Розділ 14 — “Весілля під яблунями”

Село гуділо, як вулик. Хтось прикрашав подвір’я стрічками, хтось ніс великі кошики з випічкою, а діти з початкових класів бігали наввипередки, репетируючи пісеньку, яку вони приготували для “своєї вчительки Наталі”.

Того ранку повітря було солодким — пахло випеченим хлібом, свіжоскошеною травою й яблуневим цвітом, що розкрився просто на весілля. Наталя стояла перед дзеркалом у своїй кімнатці — тій самій, куди колись приїхала з валізою, повною книжок і мрій. Тепер у ній було щось більше — любов, яка проросла в самісіньке серце, як весняна квітка крізь землю.

Вона була у світлій сукні, не розкішній, але витонченій, з мереживом на рукавах і вінком із живих квітів. Волосся спадало м’якими хвилями, на обличчі — світла посмішка і трохи хвилювання.

— Ну, вчителько, ви сьогодні, як із казки, — сказала сусідка Галя, яка прийшла допомагати. — Наш Максим з розуму зійде!

Наталя тільки усміхнулася. І в ту ж мить за вікном почулася знайома низька інтонація:
— Наталю, ти готова?

Він стояв біля хвіртки — у білій сорочці, темному костюмі, але без краватки. На грудях — гілочка яблуневого цвіту, очі ясні, рішучі, трохи зворушені.

— Готова, — сказала вона, виходячи на ґанок.

Свято відбувалося просто в саду. Дерева були прикрашені стрічками, столи стояли під шатром із лляного полотна. Замість музики — жива скрипка, яку привіз його двоюрідний брат. А замість дорогих декорацій — щирість, яку не купиш.

Коли настав момент, Максим узяв її за руки.
— Ти пам’ятаєш, як ми вперше зустрілись у школі? — спитав він. — Я тоді думав, що нічого не зміниться. А тепер дивись — ми стоїмо тут, серед яблунь, і все, що маю, — це ти.

— А я тоді думала, що ти просто суворий фермер, — усміхнулася вона. — А виявилося, що ти… мій дім.

Діти підбігли й обсипали їх пелюстками. Галя витерла очі хустинкою, хтось грав на баяні, а над головами співали жайворонки.

І коли вони пішли першим весільним танцем поміж яблунь, Наталя шепнула:
— Тепер я точно знаю, що доля існує. Бо тільки вона могла привести мене сюди — до тебе.

Максим усміхнувся й тихо відповів:
— Ти — моє найкраще рішення в житті.

І здавалося, що навіть вітер у саду на мить зупинився, аби почути їхню обіцянку — любити, берегти і залишатися поруч, що б там не було.