Розділ 13 — “Урок, який вона запам’ятала назавжди”

Того ранку школа дихала весною. У коридорах пахло крейдою, яблуками й дитячими фарбами — у старших класах саме готували виставку малюнків до Великодня. Наталя прийшла раніше, як завжди: відчинила вікна, протерла дошку, розклала зошити. Її життя знову увійшло у звичний ритм, але десь усередині все було інакше — спокійніше, тепліше, глибше.

Вона не помітила, як у дверях з’явився Максим. У темно-синьому светрі, з букетом польових квітів у руках і тією усмішкою, що завжди змушувала її серце спинятись на мить.

— Ви щось загубили, Максиме Вікторовичу? — всміхнулася, не відриваючи погляду від зошитів.
— Так, — відповів він серйозно, — здається, спокій. Відтоді, як побачив вас уперше.

Вона підняла голову, й очі зустрілися. Її щоки зрадливо запалали.
— Тут урок, діти зараз прийдуть…
— Саме тому я прийшов раніше, — він зробив крок уперед. — Бо хотів, щоб усе було чесно.

Він поклав квіти на її стіл і дістав маленьку коробочку. Серце Наталі забилося так, що, здавалося, його почує вся школа.

— Наталю, — сказав він уперше просто, без «по-батькові», — я не поет і не романтик, але я точно знаю, що хочу бачити тебе поруч щоранку. Не тільки під вишнями чи під дощем. А завжди.

Вона не встигла нічого відповісти — у двері заглянули учні, здивовані, захоплені, стиха шепочучи:
— Ой, дивіться, наш директор ферми зробив пропозицію вчительці!

Максим засміявся, трохи ніяково, але щиро.
— То що, пані вчителько? Чи погодитесь ви бути моєю… не тільки на уроці, а в житті?

Її очі блиснули слізьми — тихими, щасливими.
— Так, Максиме. Так.

І коли діти почали плескати в долоні, він одягнув їй каблучку, не відводячи погляду. На мить уся школа затихла — навіть годинник зупинився. І Наталя зрозуміла: ось він, її найважливіший урок — любити й дозволити себе любити.