Розділ 12 — Після дощу

Ранок розливався селом тихо, ніби боявся зруйнувати крихку гармонію, що оселилася між двома людьми після тієї ночі. Дощ перестав під ранок, лишивши по собі запах свіжої землі, яблуневого листя й нового початку.

Наталя прокинулась у його обіймах — справжніх, теплих, надійних. Максим ще спав, дихав рівно, тримаючи її за плечі, наче боявся відпустити навіть уві сні. Вона довго лежала, слухаючи, як його серце стукає поруч із її, і розуміла — вже не зможе жити так, як раніше.

Вона згадала першу зустріч: його серйозне обличчя, погляд, у якому було стільки сили й стриманості. І зараз цей чоловік здавався зовсім іншим — спокійним, рідним, наче з ним іще з дитинства пов’язували якісь невидимі нитки.

— Прокинулась? — тихо прошепотів він, не розплющуючи очей.
— Уже так, — посміхнулась.
— І що тепер будемо робити, вчителько? — його голос звучав трохи насмішкувато, але ніжно.
— Підемо на сніданок, — відповіла, намагаючись не дивитись на нього занадто довго, аби не видати, як сильно хвилюється.

Він підвівся, поглянув у вікно, де сонце пробивалося крізь рожеві хмари.
— Я не знаю, що буде далі, — чесно сказав Максим, — але знаю, що ти мені потрібна. Не як випадкова гостя в моєму житті.

Її очі засвітилися — тихо, по-жіночому.
— А мені страшно, — зізналася вона. — Бо все це так швидко, так по-справжньому.

Він підійшов ближче, доторкнувся до її щоки.
— Справжнє завжди приходить раптово. І залишається надовго.

Вона лише кивнула. І в ту мить, коли над селом прокотилося сонячне проміння після дощу, Наталя зрозуміла — далі вже не буде “ви” і “по-батькові”. Є тільки “вони”. І те, що між ними розквітло, не змиє навіть найсильніша злива.