Розділ 11. Коли мовчить ніч

Наступного вечора Наталя довго не могла заснути.
За вікном шелестіло листя, пахло свіжістю після короткого дощу, і кожна думка все одно поверталася до нього — до Максима, до його лагідного голосу, до того, як він дивився, коли казав: «З тобою я можу бути собою…»

Вона відчувала, що щось у ній змінилося. Не різко, не стрімко — а ніжно, як цвіт, що розкривається під теплим вітром.

Телефон тихо спалахнув.
— Ти не спиш? — коротке повідомлення.
— Ні. Ти?
— Не можу. Вийди в сад. Там красиво зараз.

Вона вагалася лише мить. Накинула легку накидку, тихо вийшла у двір. Повітря було густе від вологи й запаху вишень. А біля воріт, під старим ліхтарем, стояв він.

— Привіт, — усміхнувся він. — Не міг заснути, подумав, може, ти теж дивишся на це саме небо.
— І не помилився, — відповіла вона.

Вони йшли знайомою стежкою — тією, що вела до саду.
Під ногами блищала роса, ніч обіймала теплом, а зорі здавалися такими близькими, що, здавалося, можна торкнутися.

— Як гарно, — прошепотала вона.
— Так. Але без тебе ця краса не має сенсу, — сказав він, і в його голосі було стільки правди, що серце завмерло.

Він обережно узяв її за руку.
Їхні пальці сплелися, мов давно знали, куди мають лягти.

— Наталю… — він вимовив її ім’я тихо, ніби боявся сполохати момент. — Знаєш, я ніколи не думав, що зустріну когось, хто торкнеться не розуму, не звички — а самого серця.
— А я… — вона усміхнулася, — навіть не уявляла, що можу так довіряти комусь.

Вони зупинилися під яблунею.
Вітер гойдав гілки, і кілька пелюсток опустилися їй на волосся. Він торкнувся їх пальцями, зняв — і не відпустив руки.

— Ти моя весна, — прошепотів він. — І я не хочу, щоб вона закінчилась.

Їхні погляди зустрілися — і світ зник. Лишилися тільки вони, запах яблуневого цвіту, тепло долонь і той подих тиші, коли не треба жодних слів.

Ніч мовчала. І в тому мовчанні народжувалося щось справжнє.
Не порив, не випадковість — а глибоке, спокійне, зріле кохання.

Коли світанок торкнувся горизонту, Наталя сиділа поруч із ним, загорнута в його плед, слухаючи, як прокидається село.
— Це було наче сон, — сказала вона тихо.
— Ні, — відповів Максим, торкаючись її руки, — це правда. Просто дуже ніжна.

І коли перші промені сонця впали їй на щоки, він подумав, що, мабуть, саме так виглядає щастя — тихе, спокійне, справжнє.