Розділ 7. Перша вечеря разом

Того вечора весна вже повністю заповнила село. На подвір’ях пахло квітами, у повітрі розлігся аромат свіжоскошеної трави й садів.

Максим запросив Наталю Русланівну до себе додому — на вечерю. Не святкову, не офіційну, а просту, домашню: щоб поговорити, посміятися і просто бути разом.

Вона прийшла трохи раніше, трохи збентежено. Вечеря була проста, але затишна: теплий суп із овочів, домашній хліб, яблучний пиріг, що ще пахнув садом.
Вони сиділи навпроти, і кожен жест, кожне слово відчувалося важливим.

— Наталю, — почав він тихо, під час розмови, — я давно хотів запитати… Чи подобається вам це село?
— Мені? — усміхнулася вона. — Дуже. Діти, школа, природа… і, здається, я вже звикла до ваших полуничних теплиць.
— Радий чути. І що ще? — поцікавився він, нахиляючись трохи ближче.
— Що… тут тепло. І люди, і повітря, і… — вона зупинилася, ловлячи себе на тому, що дивиться йому прямо в очі. — І… дещо важливе.

Він усміхнувся і підняв чашку з чаєм:
— За важливі моменти. І за те, що вони трапляються саме тут.

Вони пили чай, обговорювали школу, діти, весну, і поволі вечір ставав ще тихішим.
Наталя відчула, як її серце розкривається: теплі слова, його уважний погляд, його спокійна присутність поруч — усе це робило вечір чарівним.

— Наталю… — сказав він тихо, ледь доторкнувшись рукою до її пальців на столі, — мені подобається бути поруч із вами. Коли ви смієтеся, коли розповідаєте про дітей… коли просто сидите. Я хочу, щоб ви знали.

Вона дивилася на нього і відчула, як усередині розпливається тепло.
— Максим… — прошепотіла, — я теж… Я теж рада бути поруч.

Вечір пройшов тихо, затишно, немов маленький острівок спокою серед буденності.
Вони говорили без поспіху, сміялися, ділилися маленькими радощами.
І коли Наталя поверталася додому пізно ввечері, серце її билося легко і щасливо.

Бо цей вечір став першим справжнім кроком назустріч їхньому почуттю — ніжному, щирому й тихому, як весняний вітер у полях Кленівки.