Розділ 6. Коли цвітуть вишні

Весна набирала сили. Поля, городи й сади сяяли від нового життя.
Особливо красивими були вишні: їхні білі й ніжно-рожеві квіти, немов пухнасті хмари, тягнулися до неба, а ніжний аромат розливався по всьому селу.

Наталя Русланівна поверталася додому після школи. На вулицях села було тихо, лише дзюрчав струмок після останнього дощу, і птахи гомоніли в гілках.
Вона думала про уроки, про дітей, про полуничні теплиці Максима Вікторовича, і, щиро кажучи, серце її б’ється трохи швидше.

— Наталю! — пролунав знайомий низький голос.

Вона обернулася і побачила його: він стояв під вишнею біля її будинку, тримаючи в руках невеликий кошик.
— Що це? — спитала вона, трохи здивовано.

Він усміхнувся, трохи розгублено.
— Просто захотів зробити вам маленький сюрприз.

Він простягнув їй кошик: у ньому лежали свіжі полуниці, яблука з власного саду і маленька баночка меду.
— Я знав, що вам подобається, коли щось пахне весною, — сказав він тихо. — І думав, що вам буде приємно.

Вона взяла кошик, тримаючи його обережно. Її пальці стикнулися з його рукою, і серце наче підстрибнуло.

— Дякую, Максиме… — сказала вона, і щось у голосі відтіняло нову близькість.
— Ні, не Максиме Вікторовичу, — перебив він із легкою усмішкою. — Максим. Просто Максим.

Слова прозвучали по-новому, щиро, без дистанції.
Вона відчула приємне тепло, що розлилося по всьому тілу.

— Максим… — повторила вона, тихо, але з усмішкою, — це звучить зовсім інакше.

Він ступив ближче, і між ними встановилася легка, лагідна тиша.
— Наталю, — сказав він тихо, дивлячись прямо в її очі. — Мені приємно бути поруч. І я хочу, щоб ви знали… — він зупинився, ніби набирався сміливості, — що я ціную кожну вашу усмішку, кожне слово. Ви для мене особлива.

Вона стояла, не в змозі сказати нічого відразу.
Навколо цвіли вишні, і їхні білі квіти опадали легким снігом, осідаючи на її волоссі.
І в цей момент вона зрозуміла: усе навколо — пахне весною, життям і новим почуттям, яке прокидається.

Він простягнув руку, і вона не вагалася.
Їхні долоні з’єдналися, і на світі, здавалося, залишилися тільки вони двоє і тихий шепіт весняного саду.

— Дякую, що ви тут, Наталю, — сказав він тихо, і вперше вимовив її ім’я так близько.
Вона усміхнулася й відповіла:
— І я дякую вам, Максиме… за все.

І під цими вишнями, коли весна була всюди, між ними щось змінилося назавжди.