Розділ 5. Запах полуниць

Весна розквітла на повну.
Після дощів земля дихала, поля зеленіли, і навіть вітер став м’якшим — теплим, лагідним.
У школі діти вже вчили вірші про квіти, співали пісні на подвір’ї, а Наталя Русланівна відчувала, що й сама змінилася.
Може, то свіже повітря, може — його увага, його спокій, його постійна присутність десь поруч.

Після тієї дощової неділі Максим приїжджав часто.
То привозив молоко, то запитував про нові підручники, то просто знаходив нагоду проїхати повз школу.
Діти щоразу радісно махали йому руками. А вона щоразу відчувала — щось у грудях б’ється трохи швидше.

Того ранку він зупинився біля шкільного двору, коли вона саме виходила з класу після уроків.
— Наталю Русланівно, — покликав, спершись на капот свого пікапа. — У мене прохання. Допоможете?

— Якщо з дітьми, то звичайно.
— Із дітьми теж, але спершу — зі мною. Я хочу показати вам одну річ.

Вона вагалася мить, але його погляд був той самий — теплий, трохи невпевнений, але щирий.
І вже за кілька хвилин вони їхали дорогою між полями, де пахло весною, травою й життям.

Ферма Максима була за два кілометри від села. Великі теплиці, акуратні ряди, блиск скла на сонці.
— Це моє місце сили, — сказав він, зупиняючись. — Хочу, щоб і ви його побачили.

Коли вона зайшла всередину, її одразу огорнув солодкий, п’янкий аромат.
Полуниця.
Яскраві ягоди, зелене листя, легкий пар у повітрі — усе виглядало, як шматочок літа, захований посеред весни.

— Вони ще не зовсім достигли, — пояснив він, нахиляючись до грядки. — Але вже можна пробувати.
— Ваша робота — це краса, — сказала вона, дивлячись на нього.
— Моя робота — це спокій. А краса, — він підвів погляд, — зараз стоїть переді мною.

Вона не встигла нічого відповісти.
Між рядами було тихо, чути було тільки крапання води з системи поливу і десь далеко — пісню жайворонка.

Він підійшов ближче, тримаючи в руці ягоду.
— Спробуйте, — промовив тихо.

Вона взяла — червона, стигла, тепла від його долоні.
І коли поклала її на язик, то чомусь відчула не лише смак полуниці, а й щось інше — його погляд, що затримався довше, ніж звично, його дихання зовсім поруч.

— Солодка, — сказала вона нарешті.
— А я б сказав — справжня. Як ви.

Вона засміялася, але в сміху вже було хвилювання.
— Ви завжди такі… відверті?
— Ні. Тільки з тими, кого не хочу втратити.

Її пальці трохи тремтіли. У голові змішалося все — запах полуниць, його голос, тепле повітря.
Вона відвела погляд, але він торкнувся її руки — не наполегливо, просто так, щоб вона відчула: він поруч.

— Наталю… — прошепотів. — Я не знаю, що між нами буде. Але я знаю, що кожного дня думаю про вас. І що хочу, щоб ви знали це.

Вона мовчала. Бо слова не були потрібні.
Усе вже було в поглядах, у тиші, у дотику рук серед полуничних рядів.

Десь за вікнами теплиці вітер колихав молоде жито, а світ став трохи іншим — м’якішим, ближчим.

І Наталя вперше за довгий час відчула: весна — це не лише пора року. Це стан серця.