Розділ 4. Дощова неділя

Дощ почався ще зранку. Спершу — тихо, ніби несміливо, потім став густішим, настирливим, і вже по обіді ціле село потонуло в сірій імлі.
Вікна школи каламутно блищали краплями, на підвіконнях стояли дитячі малюнки — кольорові сонця, які сьогодні виглядали особливо нереальними.

Наталя Русланівна залишилась у гуртожитку. У неї злегка боліло горло, а від нічного протягу заклало носа.
«Звичайна застуда», — сказала собі, закутавшись у плед і наливаючи чай із липи, який залишився ще від однієї з мам учнів.

За вікном шаруділи дерева. Тиша. Тільки дощ і дихання старої батареї.
Їй було трохи самотньо. І чомусь згадувалася вчорашня розмова на ярмарку, його усмішка, його очі — уважні, спокійні, такі, що запам’ятовуються надовго.

Вона навіть не почула, коли біля двору зупинився автомобіль. Лише тоді, коли пролунав стукіт у двері, здригнулася.

— Хто там? — крикнула крізь кашель.
— Свій, — долинуло у відповідь. Голос знайомий, теплий. — Не злякайтеся.

Двері відчинилися, і на порозі стояв він — у темній куртці, з парасолькою, від якої стікали краплі, і з пакетом у руках.

— Я… приніс вам трохи ліків. І меду. І чай із м’ятою. Кажуть, допомагає, — сказав він, трохи збентежено усміхаючись.

— Ви… звідки дізнались?
— У нас село маленьке, — відповів просто. — Директорка сказала, що ви не прийшли до церкви. То я й подумав — щось не так.

Вона стояла на порозі, розгублена, в обгорнутому пледі, з легким рум’янцем — чи то від температури, чи то від хвилювання.
А він, здається, зовсім не бачив цієї недосконалості — бачив тільки її.

— Можна я поставлю чайник? — тихо спитав він. — А ви сідайте.

Він ходив по кімнаті впевнено, але обережно, ніби боявся щось порушити. Розкладав таблетки, відкривав мед, наливав воду.
А вона сиділа, спостерігала, як цей чоловік, який, здавалось, тримає ціле село в руках, зараз нахиляється над її старим чайником і турботливо перевіряє температуру.

— Ви, напевно, так не раз когось рятували, — сказала вона жартома.
— Не раз. Але сьогодні — вперше так… охоче.

Вона засміялася, тихо, щоб не закашлятись. І відчула, як у грудях тепліє.

Коли чай був готовий, він сів навпроти неї.
— Вам треба кілька днів спокою. Не вмикайте телевізор, не хвилюйтеся. Я щодня заїжджатиму, якщо дозволите.
— Не треба… я справлюся.
— Я знаю. Але все одно приїду.

Дощ за вікном став тихішим. Повітря в кімнаті наситилося запахом меду і м’яти.

Він дивився на неї мовчки, і між ними було те саме відчуття — ніби весь світ зупинився, щоб дати місце тільки цій хвилині.
Вона опустила погляд, відчула, як його рука торкнулася її долоні — обережно, як випадково, але з тією теплом, що не залишає сумнівів.

— Відпочиньте, — прошепотів він. — Ви гарно впоралися з нашими дітьми, але тепер ваша черга — щоб про вас подбали.

І коли він пішов, залишивши за собою тихе клацання дверей, Наталя довго сиділа, не рухаючись.
Дощ знову посилився, але їй уже не було самотньо.
Бо десь там, серед сірих крапель, вона знала: про неї хтось думає.