Розділ 3. Суботній ярмарок

Суботній ранок у Кленівці був особливим — село ніби прокидалося з посмішкою.
На площі, біля Будинку культури, розставляли дерев’яні столи, на яких господині викладали все, що збереглось за зиму і чим могли похвалитися весною: запашний мед, домашній сир, пасочки, букетики пролісків і керамічні горнятка з місцевої глини.
У повітрі стояв запах свіжоспеченого хліба, кави й теплих розмов.

Наталя Русланівна прийшла разом із колегами — учителі вирішили організувати дитячий куточок: малювання, ігри, вироби з тіста.
Вона вдягла світлу сукню в квіти, а поверх — улюблений бежевий кардиган. Волосся сплела у м’яку косу, яку злегка розтріпав вітер.

Вона не чекала його побачити. Але саме тому, коли почула за спиною знайомий низький голос, серце зробило ледь чутний оберт.

— Гарно тут у вас, — сказав Максим Вікторович, тримаючи кошик із баночками варення. — А ще гарніше — коли хтось усміхається отак, як ви.

Вона озирнулася — він стояв поруч, у сорочці й пальті  і в його погляді було те саме спокійне тепло, яке вже кілька тижнів не давало їй спокою.

— Це ж ярмарок, — відповіла вона, намагаючись говорити просто. — Тут усі усміхаються.
— Може й так. Але ваша усмішка — найщиріша.

Вона опустила очі, щоб приховати збентеження, та усмішка все одно залишилась на губах.
Максим поставив кошик на стіл поруч із її виробами — діти ліпили з солоного тіста квіти й серця, розфарбовували їх яскравими фарбами.

— Дивіться, пані Наталю! — гукнув маленький Сашко. — Ми вам зробили серце!
— І мені покажіть, — нахилився Максим до дітей. — Може, то не просто серце, а подарунок особливій людині?

Діти засміялися, а Наталя ледь не знітилася від його погляду — відкритого, теплого, але такого, в якому вже читалося щось більше.

Потім вони довго ходили ярмарком.
Він пригощав її кавою з маленького фургончика, купив для неї різьблену дерев’яну шпильку, бо «під колір ваших очей».
І якось непомітно поруч із ним стало легко — ніби вона знала цього чоловіка все життя.

Вечір наближався поволі. На площі заграли музики, старші танцювали, діти бігали з повітряними кульками.
Вони стояли осторонь, поруч, і дивилися, як над селом сідає сонце — велике, мідне, майже дотичне до землі.

— Знаєте, — промовив він тихо, — раніше я завжди думав, що робота — це головне. Поля, техніка, плани. А зараз… іноді здається, що є щось важливіше.
— Що саме? — спитала вона, дивлячись просто у його очі.
— Моменти. Люди. І ті, кого не чекав зустріти, але зустрів.

Вона мовчала. Бо знала — ці слова не випадкові.

Музика за спиною заграла повільний вальс, і Максим простягнув руку.
— Можна?

Наталя вагалася лише мить. Потім поклала свою долоню в його.
Вони кружляли поміж сміху, запаху свіжого хліба й тепла весняного вечора.
І коли він ледь нахилився, щоб сказати їй:
— Вам личить село, Наталю Русланівно…
— …а вам — оця щирість, — прошепотіла вона у відповідь.

І обоє засміялися тихо, по-дитячому, ніби боялися зруйнувати щось дуже крихке й світле.