Розділ 2. Перші уроки і перша зустріч після школи

Перший тиждень у школі минув тихо, хоча для Наталі Русланівни він став справжнім випробуванням.
Діти були допитливими, щирими, і в кожному з них вона відчувала ту особливу сільську безпосередність, яку давно не бачила у міських класах.
Вони приходили на уроки з червоними від вітру щічками, приносили яблука, горіхи, а один хлопчик навіть — маленьке кошеня, «щоб учителька не сумувала».

Вона полюбила їх одразу.
Кожне «дякую», кожен сміх у коридорі, кожна дитяча історія про теля, що втекло в город, або бабусину пасіку — наповнювали її дні теплом.

Та вечорами, коли тиша огортала шкільне подвір’я, Наталя часто ловила себе на думці, що згадує його — того чоловіка з серйозним поглядом і теплими руками.
Максим Вікторович.

Він іноді приїжджав до школи — допомагав директорці з технічними питаннями, привозив продукти для обідів, дбав, щоб дах не протікав.
Село говорило, що він — «фермер європейського зразка», має техніку, сучасні теплиці, вирощує полуницю і не тільки й навіть постачає до міста.
Але про себе він ніколи багато не казав.

Того дня Наталя поверталася зі школи пішки.
Весна тільки починалася, сонце низько висіло над селом, а дорога пахла мокрою землею.
Її пальто трохи намокло, волосся вибилося з коси, але їй було добре.
Вона відчувала — тут, у Кленівці, щось у ній оживає.

— Наталю Русланівно! — долинув знайомий голос.

Вона обернулася — на узбіччі стояв його пікап. Максим вийшов, тримаючи в руках пакет із яблуками.

— Ви що, пішки? — усміхнувся він. — А в нас, між іншим, дороги після дощу такі, що й трактор плаче.
— То я потроху звикаю, — засміялася вона.
— Сідай, підвезу.

Вона вагалася лише мить. Потім відчинила дверцята й сіла поруч. Салон машини пахнув кавою й деревиною — простим, теплим ароматом, який на диво пасував йому.

— У нас тут не часто приїжджають молоді вчительки, — сказав він, коли машина рушила. — Зазвичай усі прагнуть у місто.
— А я, мабуть, навпаки. Хотіла тиші. Хотіла справжнього.
— І знайшли?
Вона усміхнулася.
— Думаю, що так.

Дорога тягнулася селом. Сонце сідало за горизонт, фарбуючи небо у ніжно-золотий. Момент був простим — і від того ще більш чарівним.

— Знаєте, — мовив він, кидаючи короткий погляд на неї, — ви гарно вписалися в наше село. Діти вас обожнюють. А це — не так просто заслужити.
— Може, вони просто добрі.
— Може. Але я думаю, це щось більше.

Його голос був спокійним, але в ньому відчувалося щось, від чого у неї тепліло всередині.
Коли він зупинив біля шкільного гуртожитку, вона вже не хотіла виходити з машини.

— Дякую, — сказала тихо. — І за підвіз, і за яблука.
— Завжди будь ласка, Наталю Русланівно.