Розділ 5. Відчай та сміливість

Віолетта повільно гладила голову дівчини, яка заснула у неї на колінах. Герда проплакала всю ніч. Наближався світанок, десь в далині старий годинник відбив четверту.

- Як почувається юна леді?

Небога короля важко зітхнула. Їй було шкода подругу, шлюб зруйнує її життя.

- Гансе, принеси будь-ласка води.

- Так, леді.

Рудоволосий слуга-флорд вийшов з кімнати, залишивши її на одинці з думками.

Віолетта з сумом поглянула у вікно – як швидко спливав час. За дев’ятнадцять років життя вона теж не бачила світу. Чомусь всі думають, що життя в замку це суцільна розкіш, але вони глибоко помиляються. Палац – це інтриги, підступи, таємниці, це велика золота клітка з дурнуватими обов’язками та нормами.  Юна панна поглянула на подругу – Герді не місце в замку, вона зів’яне тут, як квітка у скляній вазі.

Вона витерла досі мокре від сліз обличчя юної герцогині. Як же добре було у дитинстві, коли вони не думали про такі речі, бавились в саду та читали книжки вечорами. Віолетта ледь помітно посміхнулася. Вони виросли разом – Герда, Віолетта і Ганс. Небога короля ніколи не вважала свого слугу нікчемою, чи щось тому подібне. Він був старший за неї на шість років – завжди спокійний і розсудливий. В нього вона навчилася мудро дивитись на світ і не спішити. Анретте ж, занадто імпульсивна, запальна, а образити її було легше, ніж зрозуміти. Така дивна і неслухняна, зажди йшла на повідку своїх бажань та ідей. А от Віолетта не могла собі такого дозволити, бо була іншою і старшою. Її стримували осуд інших та страх бути висміяною, саме тому Віолетта Легранж завжди намагалася бути спокійною, дотримуватися правил і норм.

- Леді, ваша вода.

Ганс розвіяв тяжкі думки, змусивши дівчину підняти голову і поглянути на нього.

Двадцять шість років, а такі замучені очі. Під ними виднілися ледь помітні зморшки, губи тонкі, стиснуті в пряму лінію, рудувата борідка, такого ж  кольору і волосся – немов вогонь, воно було зібране у хвіст майже біля самого плеча. На лівій щоці - два глибоких шрами. Віолетта не знала, звідки вони у нього взялися, адже скільки пам’ятає – завжди були. З-під волосся стирчало два рудих вуха – на половину лис. Він носив виключно національний одяг своєї країни – довжелезна біла сорочка аж до колін із блакитними чудернацькими узорами на рукавах, світло-сірі штани із такою ж вишивкою, і коричневі чоботи з безліччю застібок.

- Ти мабуть втомився, йди поспи.

Слуга не зводив з неї пронизливих бузкових очей.

- Скоро світанок, а ви і на хвилинку не стулили очей.

- Треба щось вигадати, я не хочу, щоб Герда лишалася тут.

- Леді, ви говорите якісь дурниці, - Ганс накинув на плечі панни невеличку ковдру. – Це обов’язок кожної знатної дами – вийти заміж.

Бліді губи Віолетти склалися у слабку посмішку.

- Чому ж ти не говорив такого мені?

Флорд сховав руки в довгі рукави і з крихтою осуду поглянув на господиню. Легранж посміхнулася, прикривши повіки. Сон підступав повільно, як запашна солодка вата, огортав і заколисував.

- Відпочивайте, леді Віолетто.

***

Герда прокинулася у кімнаті подруги із страшним головним болем. Через відкрите вікно долинали чудесні аромати квітучих вишень, тільки от для неї це запах був розпачем. Таким солодким і неосяжним, від якого було важко сховатися і кудись втекти.

Настінний годинник показував о пів на дев’яту. Очі юної герцогині округлилися – її майбутній наречений вже скоро буде тут. Треба було негайно щось робити – або змиритись, або втекти… Дівчина стиснула материн кулон. А як же Віолетта? Втекти і залишити її тут?

Що ж робити?

Через кілька хвилин за дверима почулися чиїсь кроки. Герда напружилась, міцно стиснувши ковдру під якою спала.

- Гердо! – Віолетта стурбовано оглянула приміщення, коли її погляд упав на подругу, вона з полегшенням зітхнула. – Я думала, ти втекла.

Герда розпачливо поглянула на небогу короля. Який сенс тікати? Її все одно знайдуть, вона вийде заміж і скориться долі.

- Не втрачай надії, - Легранж поклала на плечі дівчини свої руки. – Пам’ятай, люба, тільки якщо ти не втратиш сміливість, зможеш дійти своєї мети.

Віолетта говорила відверто і впевнено. Вогники в її очах по-справжньому рвалися на волю, щоб запалити віру маленької бунтарки. Блакитноока красуня завжди мала схильність вірити у все з дитячою наївністю та палкістю. Вона теж думала, як би склалося її життя поза замком, але це швидко втрачало сенс. У неї не було цілей чи бажань, дівчина і гадки не мала, що робитиме, якщо буде мати інше життя. Їй було добре і тут – у колі тих, хто розумів і надихав. Казки у м’яких палітурках були домом Віолетти, а віра в те, що наступний день принесе щось краще – стало метою життя.

У Герди були конкретні бажання, думки, цілі, вона хотіла чогось досягти. Замок був її кліткою, але повірити в те, що звідси є дорога у кращий світ вона боялася і на пів дорозі губила всю свою впевненість.

- Прошу, побудь терплячою.

Розпач Герди можна було відчути на смак, осягнути, лише торкнувшись. Як це можна було стерпіти?

- Я спробую тобі допомоги. Це безглуздя, але хто зна. Можливо щось вийде.

Віолетта пошепки промовила ці слова і ще раз поглянула на подругу. Герда помітила, як складно далися їй ці слова, але спробувала не звертати уваги. Адже всередині все знову завирувало з новою силою.

- Але спочатку зустріч з нареченим.

***

Час повільно спливав. Герда пильно стежила за годинником – за десять хвилин опівніч. Мабуть, Ганс уже чекає її у вежі.

Дівчина тяжко зітхнула і розпачливо опустила голову на стіл. Чи варто це робити? Чи є сенс тікати? А якщо залишитись? Вона засмучено поглянула у вікно. Герда не зможе жити разом із людиною, яку не кохає. Який би золотий характер не мав наречений – її існування буде просто пекельним. А відмовитись від своїх мрій, взагалі те саме, що поховати себе заживо. Герда піднялася з місця і підійшла до дзеркала, яке було їй у зріст. Ще зранку – неймовірна зачіска, зараз – немов пташине кубло, її хвилясте волосся стирчало у всі сторони. Сукня зім’ялась, а втомлені сіро-блакитні очі немов тиждень не бачили сну. Сьогоднішня зустріч з Еріком Джулієтом склалася не дуже - він весь час розповідав їй про свої перемоги у війні і набивав черево наїдками. Коли дівчина спробувала поговорити з ним на тему подорожей, чоловік висміяв її. І якщо Анретте залишиться тут, то він сміятиметься над нею все життя, тримаючи у золотій клітці.