Розділ 4. Орден

П’ятсот тридцять другий лік, сімнадцятий осінній день.

Тут було багато пилу, підлога скрипіла. Сонячне світло потрапляло сюди через велике вітражне вікно, воно падало прямо юнаку на обличчя. Коли світло ніжно торкнулося його повік, Джуліан зморщив ніс. Він укрив плечі старою ковдрою й перевернувся на другий бік. Сон уже відступив, але відкривати очі не хотілося. Двадцять хвилин тому Алан відбив у дзвони третю. Жити у часовій вежі зовсім не комфортно, проте надійно. Хто стане шукати людину з Червоного ордену в старій будівлі у Майорані? Всі орденці здебільшого жили у столиці, та для своєї ж безпеки, хлопцю потрібно було інше місце. Часова вежа на площі портового міста здалася Джуліану найкращим місцем -  за проживання він не платив, звідси було видно все місто, а найголовніше – сюди ніхто б не додумався поткнутися.

Юнак стомлено зітхнув і провів долонями по обличчю. Він патрулював Белл о ̀Донн  всю ніч, а потім ще три години добирався сюди пішки. Інколи він ненавидів свою роботу, але єдиний, кого тут треба ненавидіти, це він сам.

Його долоні досі лежали поверх закритих очей. Джуліан проспав вісім годин, та здавалося, всього одну. Боліла спина і ноги.

Двері у кімнатку пронизливо скрипнули, увійшов часовий Алан.

- Вибач, що розбудив.

- Я не спав.

Орденець сів у ліжку й запустив довгі бліді пальці у волосся.

Чоловік поставив відро свіжої води на підвіконня  і заходився діставати продукти з торби.

Алан любив мовчати і Джуліан був йому безмежно вдячний за це. Він майже ніколи не розпитував про роботу і особисте, та і заходив сюди не часто. Часовий був людиною доброю, тільки за суворим поглядом це бачили не всі. Йому було за сорок, така собі робота для людини середніх літ, але чоловіку подобалося. У нього не було родини, а створити, як помітив хлопець, Алан і не намагався. Юнак встав з ліжка і підійшов до вітражного вікна. Обпершись обома руками об підвіконня, він заглянув у відро.

Джуліан нагнувся так, що міг роздивитися своє відображення. Його риси обличчя були гострі, губи тонкі й потріскані, хвилясте чорне волосся діставало до вилиць, очі кольору справжнього аквамарину були неймовірно глибокими і тусклими.

Він скривився. На мить йому здалося, що по ту сторону на нього дивиться малий усміхнений хлопчик. Стало якось гірко. Росс провів долонею по воді. Зображення розпливлось, як фарби на полотні безталанного художника. Змочивши обличчя кілька разів, Джуліан закинув хвилясте волосся, яке діставало до вилиць, назад і міцно обмотав чорною стрічкою. Пучечок трохи недбало сповз на бік, але він не звернув на це уваги.

- Зранку приходила Сона, та я сказав їй, що ти спиш.

На обличчі хлопця промайнув роздратований вираз. Що від нього хотіла ця мала зміюка?

- Вона сказала, навіщо прийшла?

- Ні, - Алан відрізав шматок сиру і поклав його на чорний хліб. – Але залишила тобі послання.

 Він поклав на стіл листа. Джуліан швидко розкрив його і пробігся очима по тексту.

«Сьогодні увечері патрулювання міст скасовано. Я чекаю на всіх вас у будинку сенату, як тільки зійде перша зірка. Це дуже важливо і стосується майбутнього нашої країни.

Н.С.»

З горла вирвався тяжкий стогін.

Юнак повернувся до ліжка і повільно сів на край. У повітря знялися мілкі пилинки. Йти нікуди не хотілося. Це, звісно, краще ніж довге безсонне патрулювання, але товариство незадоволених життям людей його теж не влаштовувало. Знову доведеться обпитися купою ліків, щоб шкіра набула рум’янцю, а очі не блистіли як дорогоцінні аквамарини. Зазвичай він мало користується настоянками. Удень Джуліан нікуди не ходив, а якщо бувало, то обличчя закривав важкий каптур. Вночі він патрулює сам, а як хтось трапиться - все одно темно.

Ліхтарники зовні були як люди: руки, ноги, такі ж риси обличчя й зріст. Основною відмінністю були очі з яскравим неприродним блиском й бліда шкіра.

В будівлі сенату занадто багато яскравого світла, хтось може запідозрити. Хлопець звик до цієї процедури з восьми  років. Спочатку сині пігулки, потім блідо рожевий настій, і через кілька хвилин , він уже зовсім як людина. Джуліан зробив усе за інструкцією і відсунув пусті коробочки. У голові запаморочилося, очі немов застелило сірим непроглядним волокном. Юнак уперся долонями в старий комод і прикрив повіки. На чоло упало кілька темних пасем – мабуть, пучечок розлізся.

Цікаво, П’єро теж пригнічував би свою справжню натуру, аби тільки зостатися живим?

Ні.

Джуліан стиснув руки в кулаки.

П’єро ніколи не цурався свого походження. Ліхтарники завжди були світлим, справедливим і чесним народом. Їх обмовляли, били й винищували, але вони жили, пишаючись тим, що є саме такими.

Хлопець зціпив зуби.

А він боягуз. Справжній боягуз і зрадник, який тепер ховається між людей. Джуліан струснув головою, проганяючи дурні думки. Стрічка розв’язалася і тепер волосся сповзло донизу. Хоч це життя не було таким, як він уявляв, але воно було. І через дві обіцянки, дані своєму названому брату, він мав жити. Одну з них Джуліан, нажаль, так і не виконав. І , можливо, не виконає. Це краяло йому серце, але поки що змінити цього він не міг.

- Мені час, - ліхтарник відірвав затуманений погляд від комоду і схопив довгий червоний плащ. – Алане, дякую, що зайшов.

….Дорога в Альнор зайняла три години. Потім ще з кілька годин хлопець блукав містом. «Країна білих лицарів і високих стін» - так про столицю  -Реклейм говорили інші народи. І справді: позмагатися з височезними баштами з білого каменю, могли тільки чорні стіни імперії Іріс.

Місто височіло на пагорбі, прямо в гирлі двох річок – Харвін і Хельвін. Люди тут цінували доблесть і честь, а також мудрість. Бібліотеки були для них чимось священним, шанобливо ставилися до мистецтва.

Джуліан стояв перед товстими дубовими дверима. На їх було викарбовано зображення лева – символ святого Мааса, бога мудрості і сонця.