Розділ 2. Ліхтарник

П’ятсот тридцять другий лік, тринадцятий осінній день. Острів Одлен.

Холодні сніги, немов колиска, кутали все навколо. Густий зелений хвойний ліс тихо спав ось уже черговий вік, навіть не підозрюючи що відбувається у його надрах.

Темноволосий юнак на величезній швидкості оминав повалені дерева та снігові намети. Лише довга багряна накидка майоріла межи потоків крижаного повітря. Хлопець стрибнув із мерзлотного насипу і по коліна застряг в снігу. Пронизливе завивання вовків з кожною секундою ставало все ближче і ближче, тому ,через втому, падаючи на руки і майже потопаючи у мілліардах блискучих холодних кришталиків, але він мав підніматися, мав рухатись далі. Через уранішній мороз сніг розсипався немов цукор по столу, але це не означало, що з такою самою легкістю мисливець  міг з ним боротися.

Тріск соснових гілок сповіщав про те, що ворог близько. Сфокусувавши погляд, юнак ривком скочив на ноги, піднімаючи за собою вихор снігових метеликів. Час від часу, прогинаючи лопатки назад, він намагався щось зробити, але через втому це не вдавалось. Зціпивши зуби, він стрибнув на черговий трухлий корч і, мало не зісковзнувши назад, ухопився за гілку. Жадібно ковтаючи ротом зимове повітря, хлопець до хрусту стиснув віття, гострі шпичаки сосни боляче вп’ялися в долоню, проколюючи її у декількох місцях. Кров бурхливими потоками розливалася по тілу, розганяючи несамовитий жар. На мить завмерши, мисливець прислухався. Потягнувши гілку на себе, немов би використавши її у якості опори, він миттєво розвернувся і стрибнув прямо на вовка, схопивши його за жорстку шерсть,  та всадив, вчасно витягнутого ножа, в горло звіра. Хижак завалився замертво, навіть не встигнувши зачепити юнака.

Очі мисливця палахкотіли аквамариновим полум’ям, судини помітно виділялись на обличчі та невгамовно пульсували, а серце здавалось ось-ось зупиниться.

Він перекотився з мертвої тварини за землю й рвучко видихнув повітря. Небо було чистим, без жодної хмаринки, сонце світило набагато яскравіше, ніж у спогадах. Спогади – юнак нахмурився – про це місце їх занадто багато.

Джуліан Росс – таке ім’я дав йому названий брат. Він народився  на острові Одлен, в холодній тундрі й густих мертвих лісах. І помер би він теж тут, якби не П’єро.

Такою є участь кожного з ліхтарників – виживати тут, де за кожною гілкою чатує небезпека, або там, в якомусь із королівств Лімерії, де кожна жива душа бажає їм смерті. Діти богині Естелли відрізнялися від інших рас однією особливістю. Вони не були управними вояками, стратегами чи майстрами, хоча у територіальній війні, саме ліхтарники тримали першість. Разом з умінням дарувати щастя і світло, в їх серцях жило страшне прокляття – тінь від блиску зірки. Одним поглядом вони могли звести з розуму, забрати всі життєві сили й убити.

Саме тому, після другої територіально війни, почалася ще одна – винищувальна. Інквізиція ганялася за ліхтарниками, як кіт за мишкою, катувала й вбивала.

Хлопець піднявся з мерзлотної землі й обтрусився. Закривавленого ножа він витер об свій багряний роздертий плащ . Кров навряд відпереться, але нічого, в ордені йому видадуть новий.

Власне, чому він тут і опинився – чергова робота від Червоного ордену, правої руки короля країни Реклейм. Юнак посміхнувся, трохи скрививши губи. Ліхтарник у людському суспільстві – просто дикість!  Від смерті його рятувала неймовірна обережність й авторитет ордену. А також  одна людина, якому за доброту він винен цілий статок.

Юнак обійшов по колу мертвого вовка,  потім закинув його собі на плечі й рушив уперед. Через кілька хвилин він вийшов на пагорб, з якого можна було роздивитися удалині невелике поселення. Ліхтарники жили общинами, а головним був старійшина. Вони будували  малі дерев’яні будиночки, займалися рибальством, полюванням  й видобутком руд. Одлен був бідною землею, але ліхтарники зуміли пристосуватися.

Юнак почав повільно спускатися, притримуючи свою здобич.  Невдовзі він опинився у поселенні і постукав у двері.

- О, ти вже повернувся? – стара жінка, закутана в ведмеже хутро, ласкаво йому посміхнулася. – Заходь.

Джуліан поклав мертву тварину на підлогу біля дверей і скинув каптур з голови. Хвилясте волосся, зібране в маленький пучечок відразу ж за стирчало у всі сторони. Хлопець зняв шкіряні рукавиці й сів біля печі.

- Віддаси це в умілі руки, - кивнув він у сторону вовка, - може комусь із дітей пошиють теплу одежину.

Стара прикрила здобич ганчірками.

- Дякую, синку. До речі, діти в захваті від подарунків, які ти привіз із міста. Вони дуже вдячні тобі, та і їх батьки не менш.

Джуліан сидів мовчки, прислухаючись до тріскоту дров у печі.

- Ти, Ліам і Єнні -  рятівний човер для нашого поселенн. Ніхто більше так і не наважився.

Так, це і справді було дуже небезпечно, але тоді вони з П’єро зовсім ні про що не думали. Було тільки бажання скоріше вирватися звідси, побачити більше світу, зажити краще. Цікаво, якби тоді вони нікуди не втекли, зараз все було б інакше?

Ліхтарник до болю стиснув край стільця.

Шкода, але назад часу не повернути.

- Вони приїздили місяць тому, подарували багато теплого одягу і їжі. Я щаслива, що їм добре там живеться.

Старійшина підсунула  крихітний столик до печі й налила хлопцю чаю з сухих трав.

- Ліам і Єнні служать в Північних Землях. Я здивований, що останні два роки карвінн відмовилися від своєї ворожої позиції. Потай ряди їх службовців поповнюються ліхтарниками щодня. Ця підтримка необхідна, але десь є приховані мотиви.

- Тепер нам привозять їжу, теплий одяг і навіть дещо для побуту. За ці роки життя стало значно кращим.

Джуліан відпив чаю й подивився на стареньку. Вона була низького зросту, в зморшках й зовсім сива, але тільки це і робило її схожою на всіх інших старців. Бабуся Сивіла відрізнялася неймовірно сильним духом й мудрістю. Хлопець був упевнений – вона оберігатиме їхнє рідне поселення ще не один десяток років.