Розділ 1. Герда

П’яте століття Лімерійської епохи, п’ятсот п’ятнадцятий лік, двадцять восьмий зимовий день. Острів Одлен.

Цієї ночі небо прикрашали величні сузір’я. Маленькі вогняні іскри підіймалися вище і вище, наче хотіли теж стати частинкою неймовірної зоряної ковдри.

Пара блискучих аквамаринових очей пильно стежила за кожною іскрою, кожним язичком вогню, що здіймався догори. У цьому холодному темному лісі тепла від такого вогника було зовсім мало, але малюк мужньо тримався.

Згорбившись і цокочучи від холоду, він час від часу споглядав на пітьму за деревами. Хоч від світла місяця і багаття сніги навколо блистіли, як найдорожчі скарби світу, здавалося, навіть вони втратили щось світле і добре в своєму єстві за кілька століть мерзлоти і холоду.

Раптом із глибини хащ почувся тріск. Хлопчина напружився, схопивши ніж в правицю, але не зрушив з місця. Аквамаринові очі непорушно вдивлялися в чорні гілки дерев.

Невдовзі звідти вийшов молодий юнак із чорним скуйовдженим волоссям. На правому плечі він ніс мале оленя, а лівою рукою тягнув сани, нагромаджені дровами. 

- Не замерз, Джуліане?

- Трохи, - малий обхопив себе руками, сховавши ніж між складками одягу.     – Тебе так довго не було, я думав, що ти потрапив у халепу.

Широка посмішка осяяла обличчя мисливця.

- Якщо у мене слабке серце, це не означає, що я не в змозі втекти від вовка.

Малюк осудливо поглянув на свого названого брата. Кожного разу, як той глузував що до своєї хвороби, Джуліан відчував нестерпну біль в душі.

- Не верзи дурниць, а краще частіше бери мене з собою.

П’єро лагідно посміхнувся. Поклавши у багаття ще трохи дровенят, юнак сів поруч на підстилку з ведмежої шкіри.

- Ти занадто переймаєшся цим. Останнім часом я почуваюся набагато краще, і  обіцяю, буду вчити тебе всьому, що знаю сам!

 Хлопець ще раз кинув на нього ображений погляд, а потім міцно обійняв. Сльози пекуче підступали до горла, але він мужньо  тримався.

На цьому холодному острові вони були нікому не потрібні. Ітлас перетворив у диких звірів навіть найдобріших ліхтарників. Вони жили групами, дуже рідко поселеннями, а поодиноких найчастіше розривали вовки.

П’єро потрапив на острів п’ять років тому, а Джуліан народився тут. До того, як старший мисливець знайшов маля в покинутому будиночку,  виживав сам – ніхто не бажав зайвого рота в своїй групі. Душі деякий ліхтарників почорніли, вони більше не могли випромінювати світло і надію.  Юнак відразу забрав хлоп’я з собою, адже як виявилося, його батьки померли. 

Молодий мисливець міцніше притиснув до себе дрімаючого Джуліана і закрив очі. Медове світло полилося з його тіла, над головами закружляли яскраві світлячки. Золотисті струмки тепла огортали їх, занурюючи в приємний сон.

- Ми обов’язково залишимо це місце.

П’яте століття Лімерійської епохи, п’ятсот тридцять другий лік, сімнадцятий весняний день. Саншора. Місто Флокс.

- Так, вітрила останні! – тоненькі дівочі руки вправно конструювали модель невеликого за розмірами вітрильника.

- Ще трішечки і-і-і, - Герда затамувала подих і тремтячими руками прикріпила шматочок лляного полотна до щогли. – Готово!

Дівчина радісно підняла багато вітрильне дерев’яне судно, змайстроване власноруч. Невтримна радість сповнювала душу доньки радника короля, та відразу за цим огорнула глибока туга.

Крутячи кораблик навпроти сонячного проміння, вона зітхнула.
- Колись і я подорожуватиму на такому судні, разом із веселою командою та вірними друзями, - юній герцогині дуже хотілося вірити в те, що вона тільки що сказала.

« - Подорож на кораблі?? Абсурд! Ти герцогиня, майбутня дружина та мати! Ти маєш вчитися танцювати, грати на музичних інструментах і красиво посміхатися заможним панам!»

- Батьку, чому ти такий несправедливий до  мене… - дівчина розпачливо поглянула на своє творіння і поставила його на стіл. І чому вона не народилася у звичайній міській родині…

Герда-Софіанна Анретте – донька радника короля та най нещасна дівчина у королівстві. У заняттях своїх ровесниць вона не бачила нічого цікавого – одягатися у розкішні шати й танцювати на балах, вчитися манер і посміхатися всім на право і на ліво… Це все не для неї.

- «Парові машини та їх реконструкції», - Герда взяла книгу з полички та розгорнула зміст. – «Паровий двигун». – Її очі миттєво заблискотіли – ось воно – те, що насправді зацікавить юну герцогиню і змусить забути про навколишній світ.

   Конструкції, архітектура, особливо суднобудування та механізація їхнього великого «парового королівства» вабили Софіанну.
Саншора – королівство техніки та механіки, яке приблизно століття тому розпочало свій шлях завдяки паровим винаходам. Вітрильні кораблі, які раніше пересувалися звичайною робочою силою тепер працювали на хитромудрих вигадках. Потяги реконструювалися, а вокзали все більшали. Місто перебудовувалося і ставало схоже на казку – величезні химерні будівлі із добудовами та місточками, обрамлені пишними зеленими деревами, високі шпилі башт, що сягали неба. Здавалося, ще трошки, і вони осягнуть всі можливі у світі знання.

- Ще трошки… - Герда підійшла до вікна і почала розглядати величезну химерну побудову, що знаходилася в сорока милях звідси – завод, ретельно захований за зеленою гущавиною дерев та плюща, у якому ось-ось мали добудувати перший дирижабль.

Політ на цій чудернацькій громадині приваблював дівчину не менше, ніж подорож на кораблі. Незвідані землі, неймовірні відкриття – це світ, у якому мають збуватися мрії, та чи у всіх?
Юна герцогиня повернулася до книжки. Вона розглядала кожен сантиметр малюнків з двигунами та механізмами, вимірювала допустимі границі та акуратно виводила формули на папері. Знання з математики та фізики, які їй давали викладачі,  були неймовірно мізерними, вона не змогла б навіть обчислити елементарний коефіцієнт пару! Герда всіляко намагалася здобути поглиблені знання самостійно. Через це батько часто сварив її, адже вважав, що її справа лише уміти красиво презентувати себе у вищому суспільстві.