Частина двадцята

– Для цього і є благодійні організації, різні фонди, меценати, – вперто стверджувала Лада, коли вони сиділи біля вікна за столиком маленької піцерії, що розташовувалася неподалік будинку Кіри. – Гроші завжди можна знайти. Навіть організувати збір в Інтернеті, на телебаченні. У цьому немає нічого ганебного.

– Двісті п'ятдесят тисяч це сама операція. Плюс переліт, харчування і перебуванням клініці, – відповіла Кіра, поставивши руки під своє підборіддя. – Це шалені кошти, Ладо.

– Шалені, але їх можна знайти.

– Саме тому я вирішила поговорити з тобою. У тебе багато зв’язків і ти можеш щось порадити, – чесно зізналась вона, поглянувши в очі своєї подруги. – Шанси того, що він знову почне ходити лише тридцять відсотків. Решта сімдесят того, що це може його вбити, або залишити овочем на все життя.

– Тридцять відсотків це багато насправді. За них варто боротися… Про знімальну групу щось відомо? – вимовила Лада після трихвилинної паузи. На що Кіра хитнула головою.

– На жаль ні, – важко зітхнула вона, повернувшись до розмови після того, як до зали увірвалася компанія школярів, привертаючи до себе увагу своїм гучним сміхом. Їй все ще було важко повірити, що тема зниклих безвісти журналістів стосується людей, яких вона знала, з якими працювала не один рік. Усе-таки це було нестерпне відчуття. – Востаннє Андрій мені надіслав відео. Місто під Луганськом просто зруйноване. Люди топлять сніг і готують їжу на багатті. Ні газу, ні води... Ми ще так довго з ним про це листувалися. А наступного дня зв'язок обірвався. Телефон його й оператора недоступні.

– Я бачила той сюжет. Жах, звичайно, – мовила Лада, допивши свою каву та нажавши на бокову кнопку свого телефону, щоб загорівся екран.

– Тобі вже час йти? – здогадалась Кіра.

– Ще є десять хвилин.

– Тоді я зателефоную мамі, щоб мене забрала.

Затишне місце. Тут пахло свіжою випічкою, було світло, розкішні зелені вазони в білих горщиках стояли на підлозі біля вікон. У кутку був міні водоспад. Відвідувачів у денний час було не так багато. Компанія школярів все ще привертала до себе увагу своїм гучним сміхом.

– Нам з тобою було приблизно скільки ж, коли ми познайомилися, – нагадала Лада. – Може я зможу допомогти?

Кіра намагалась дістати свій телефон. Чомусь цієї миті її дратувала власна незграбність та повільність. Звичайно, були хвилини, коли все це здавалося якимось суцільним жахом.

– Ні. Я вже дістала, – більш-менш спокійним тоном відповіла Кіра. Вона нарешті дістала телефон та зателефонувала Аллі Петрівні, після цього змогла повністю себе опанувати. – Пробач. Так. Нам тоді було тринадцять. Якось тоді не вірилось, що нам колись буде майже тридцять.

– І ми будемо поважними тітками? – розсміялася Лада, озвучивши це.

– Тільки я себе такою не відчуваю, – теж зі сміхом зізналась Кіра. – Знаєш, я пам’ятаю тих хлопців, які приїздили до нас на фестиваль. Вони мені здавалися такими дорослими, хоча їм було лише трохи за двадцять.

– Хтось вважав їх дорослими, а хтось був шалено закоханий в одного з них, – гордо відповіла Лада, відкидаючи назад пасмо свого волосся.

Кіра розсміялася.

– А так. Я пам’ятаю. Це той, що з бородою, на милицях.

– А потім хтось мені сказав, що в його є дівчина. Я так ридала, – з сміхом додала Лада.

А в реальному часі був початок березня. Саме цього вечора Кіра разом з Микитою збиралися у гості до Родіона та Лесі.

– Давай я тобі зроблю мейк, – запропонувала Інга близько сьомої години вечора, на що Кіра щиро розсміялась. – Думаєш в мене не вийде?

– Враховуючи мою рухливу міміку, думаю, що ні, – вона відкрила свій комод та дістала свій білий реглан із великим вирізом.

– Я можу хоча б спробувати.

– Пробувати будете іншим разом. Зараз немає на це часу, – розставила все на свої місця Алла Петрівна. – Не розумію, чому ти не хочеш, щоб я тебе завезла.

Кіра вже скинула з себе футболку яскраво-помаранчевого кольору, що носила вдома.

– Просто не бачу необхідності, мамо. Микита сказав, що зателефонує, коли вони з Гришею будуть вже на місці й зможуть мене зустріти.

___

Проте, коли вона під’їхала під під’їзд, то побачила там лише Гришу. Він стояв на гарно освітленому майданчику в сірих джинсах і піджаку.

– Давно чекаєш? – спитала Кіра вже, коли вийшла з таксі, а він закрив його дверцята.

– Не так щоб дуже. Десь близько години, – він посміхнувся.

– Не правда. Микита двадцять хвилин тому сказав, що ви лише під’їжджаєте.

Цієї миті до них від’їхала Леся, тримаючи дві коробки піци на колінах.

– Може ми самі піднімемося, щоб ти не вертався? – спитала, піднявши погляд на Гришу. Судячи з питання, він кудись поспішав. – Тільки не знаю, куди ці коробки діти.

– Я зможу триматися за ручки твоєї коляски, – запевнила Кіра, помітивши, що вони не надто низькі.

– Зможеш, так? — Леся зраділа розв'язанню цієї проблеми.