Частина дев'ятнадцята

– Ти вже спиш, доцюр? – спитала Лариса, дивлячись прямо перед собою. Вона зупинила автівку на червоне світло світлофора й дозволила собі обернутись. – Заснула?

– Схоже на те, – шепнула Кіра, поглянувши на Інгу, що сиділа на задньому сидінні, притуливши голову до скла.

– Скоро вже будемо дома, – Лариса знову положила руки на кермо, готуючись до руху.

Пара молодих людей переходила пішохідний перехід. Дійсно пролітав сніг. Проте швидко танув при плюсовій температурі. Це був теплий пізній вечір середини лютого. Зелене світло. Лариса нажала на газ і рушила з місця. Тепле світло від ліхтаря освітило її руки з французьким манікюром.

Кіра згадувала вечір п’ятиденної давнини, коли вони ходили в розважальний центр. Разом з Микитою його братом та новими друзями, з якими Микита познайомився під час перебування в таборі. Родіон і Леся там були, як реабілітологи, остільки тривалий час обоє пересувалися на колясках. А ще вони багато років були одружені й також проживали в Києві.

Було весело. Вони багато сміялися, їли смачні суші, теплі салати, пили коктейлі.

Гриша з Родіоном знайшли спільну тему, оскільки обидва працювали у сфері IT. Леся працювала в школі логопедом і теж дещо розказувала про свою роботу.

А потім Леся вчила Микиту сидячі грати в боулінг, жартома називаючи це помстою за те, що Кіра в'їхала в цей зал на руках у Родіона. Остільки Гриша віз Микиту, Родіон запропонував саме цей варіант своєї допомоги, на яку Кіра погодилася.

– Розбуди мене, коли все скінчиться. Не хочу бачити все це неподобство, – сказав останній, положивши голову на Кірині коліна.

Вона хотіла дивитися. Її було приємно бачити Микиту у піднесеному настрої. Бачити його азарт, з яким він вчився тримати кулю, потім кидати й навмисне торкаючись при цьому Лесю, щось нібито промовляв їй на вушко.

___

– Моя дівчинка вже прокинулась? Попила свою улюблену каву? – запитав в телефоні солодкий голос бабусі вже наступного ранку, що свідчило про те, що Алла Петрівна була у відрядженні. Саме у ці дні Тамара Станіславівна телефонувала кожного дня зранку, в обід та в вечері, і обов’язково запитувала про їжу.

– Вже прокинулась, але каву ще не пила, – відповіла Кіра, посміхаючись Інгі, яка щойно розплющила очі та солодко потягнулася поруч. – Я у Лари.

– Це добре. Мені так спокійніше. Все добре, я сподіваюсь.

– Так. І якби я була сама дома, зі мною також було би все добре.

– Бабуся Тома думає, що ти маленька ляля, і з тобою щось станеться, якщо ти залишишся на кілька днів сама, – іронічно посміхнулась Інга, після того, як Кіра відклала телефон.

– Саме так.

– Але ти сказала, що ти в мене? Заспокоїла її нерви? – запитала Лариса, проходячи повз дитячу в одній піжамі.

– Сказала, – важко зітхнула Кіра. Вона піднялась вище на подушку, знову взявши до рук телефон.

Інга під свою подушку вже поклала нічну сорочку та натягувала на себе леопардові лосини.

– Можеш піджарити оті млинці з сиром? – це питання вона явно адресувала Ларисі.

– Які млинці, миша. Нагадай мені, – лунав голос Лариси десь у районі кухні.

– Ну ті, які ти готувала, коли ночував Оскар. Пам’ятаєш?

Далі вони всі поглинули в ранішні турботи. Доки Інга була у ванній, Кіра застелила ліжко та також натягнула на себе темні скінні, у яких була вчора на дні народженні батька. Лариса зварила каву. Зробила гранолу для Інги, оскільки млинців вже не було та тости з сиром Дор Блю для них двох.

– Хоч трохи вдалася поспати? – запитала вона, коли вже сіли за стіл.

– Трохи, – тяжко зітхнула Кіра. – Я маю настільки поганий вигляд?

– Не найкращий, – кивнула Лариса, положивши на її тарілку тост вже з розміщеним сиром. – Так буде зручно?

– Так. Дякую. – Кіра взяла тост лівою рукою та надкусивши його, обережно поклала назад.

– Можливо це якась помилка. – Лариса знову намастила тост сиром та наблизила його до свого рота.

– Не помилка, Ларо. Тато сказав, що у Микити дуже слабкі нирки і якщо він і надалі буде вести сидячий спосіб життя, то вони можуть відмовити будь-якої миті. Я просто не розумію, чому він мені нічого не каже.

Була субота. За хвилин п'ятнадцять вони втрьох вийшли з під'їзду, сіли в Ларисине авто та пронеслися вулицями зимового Києва. Погода була вже більш весняною. Проте вже декілька днів синоптики обіцяли зниження температури до мінус десяти та опади у вигляді снігу. Зупинилися біля студії художньої гімнастики, де Інга займалася з чотирьох років, мріючи стати справжньою спортсменкою.

Вона миттєво відкрила дверці та вистрибнула з авта.

– Я завезу Кіру додому й буду чекати тебе тут, – кинула її наздогін Лариса.

– Ok, my mother. Bye, – обернулась та, посилаючи повітряні поцілунки. – Goodbye, my favorite auntie.

– Стрикоза, – усміхнулася Кіра.

– Ще та. – Лариса поглянула в дзеркало та повільно здала назад. – У мене роман з Оскаром. Я повинна була тобі про це сказати, – мовила вона вже після.

– Ти нічого нікому не повинна. Але я дійсно за тебе рада. – Кіра знову всміхнулася. Це було щиро.

– Я вже сама не знаю, чи я за себе рада, – тяжко у відповідь зітхнула та. – Все не однозначно. Все якось раптово закрутилося... А зараз вже виникає безліч питань, безліч нюансів, які мене в ньому не влаштовують. Я розумію, що в цих відносинах нас троє – є Інга, яка все це бачить, яка звикає, яка... Блін, я не хочу, щоб вона жила із думкою, що в наші з нею оселі може просто так раптово з’явитися якийсь чоловік, лишитися кілька разів на ніч, а потім так само десь зникнути. І все це доводить мене до божевілля.

Кіру все ще доводила до божевілля думка про зраду Микити. Інколи вона була нестерпною. Нестерпна думка про те, що йому з кимось було добре, що він кохався, торкався чиєсь шкірі, пестив волосся… Комусь біля нього було добре. Вона ж знала його в такі миті. Або ні, можливо, в саме такі миті він був геть іншим..