Частина вісімнадцята

– У моєї матері нова нав’язлива ідея, вона – кричить, що втомилася і хоче на пенсію. Хоча їй і шестидесяти немає. Мені це все якось дивно. Розумієш? – зізналась Лариса ще того грудневого ранку, коли вони з Кірою виходили з басейну під палючим сонцем в Абу-Дабі.

Вони підійшли до свого лежака, що стояв на зеленому газоні трішки в стороні від усіх інших.

– Ну, і що вона в такому віці робитиме без роботи? – спитала та, сівши на нього та глянувши на Ларису через темне скло своїх окулярів.

– Каже, що приїде до мене в Київ і допомагатиме з Інгою. Я страшенно цього не хочу. Звісно, це все жарти й ніхто нікуди переїжджати не стане. З нею важко. Не знаю... Я так заздрю тобі, що ти можеш жити зі своєю мамою в одній квартирі, що ви подруги, у вас спільні погляди... У нас нічого цього немає. Я шалено її люблю. Ми постійно на зв'язку, коли я в Києві. Коли я в Києві, ми сумуємо одна за одною і з нетерпінням чекаємо на зустріч, але перебувати на одній території більше ніж три дні нам чомусь складно, – говорила вона, одягнувши на себе туніку поверх мокрого купальника.

Це був останній день їхнього відпочинку. За кілька годин вони мали сісти в літак. Алла Петрівна з Інгою вже пішли в номер збирати речі.

– Вам казали, що ви дуже схожі на ведучу новин на каналі «Алгоритм»? – саме тоді запитав чоловік високого зросту в мокрих плавальних шортах і з мокрим волоссям. Краплі води повільно скочувалися по його волохатих засмаглих грудях.

– І дуже часто, – промовила на це Лариса, дозволяючи куточкам своїх губ піднятися. – Не розумію, тільки чим саме. Як на мене, ми абсолютно різні.

– Хоча б цією посмішкою, – наполегливо говорив чоловік, загороджуючи їм сонце. – Тобто ви точно не вона?

– Я точно не вона, – підтвердила Лариса.

Чоловік повернув голову до Кіри, показавши їй свої зуби слонової кістки.

– А ви, звичайно ж, не Кіра Ольховська. Ні в якому разі не хочу вас зачепити, але я чув про таку журналістку з вашим діагнозом.

___

– Він тут такий старий, – вимовила Алла Петрівна, збільшуючи фотографію на своєму телефон.

– Йому сорок і він виглядає на свої роки. Наша Лариса теж уже не дівчинка, – з усмішкою зауважила Кіра. – Я знаю, що тобі складно, але нам потрібно гідно прийняти цю історію.

– Я гідно приймаю цю історію. Просто констатую факт. – Мати зняла окуляри, положила їх на стіл та потерла очі.

Саме тієї миті у вітанню вбігла Інга і міцно обняла Кіру за шию.

– Я вже знайшла фотографії Києва. Допоможеш мені зробити презентацію?

– Іншими словами ти хочеш, щоб я зробила тобі презентацію.

– Хочу, – не стала заперечувати вона. – Але я буду допомагати.

– Ні. Кіра буде казати все, що вона робить, а ти будеш вчитися, щоб наступного разу зробити самій. – зауважила Алла Петрівна, відкинувшись на спинку м’якого дивана асфальтного кольору, що стояв у вітальні. – Не розумію, навіщо дітям давати ці завдання, які вони не можуть самостійно виконати. Хоча зараз це звична річ. Мої батьки діла не мали до моїх домашніх завдань – я сама знала, що і коли мені робити. І вам з Едом ніколи не допомагала. Проте зараз діти інші, інші батьки інші вчителі… Все змінилося.

Кіра дивилась на шпалери бежевого кольору з дрібним візерунком.

– Ну що, ходімо? – Вона раптово перевела погляд на Інгу, яка лежала на підлозі.

– Давай вже потім. Через п'ять хвилин виходить мамине інтерв'ю.

– І що? Ти хочеш дивитися інтерв'ю з воєнним експертом?

– Але ж ти його будеш дивитися, – безапеляційно мовила Інга.

Вона мала рацію. Кіра півроку мріяла про це інтерв'ю. Тричі відправляла листа з цією пропозицію, проте жодної відповіді так і не отримала, доки Єва не проговорилася, що це давній приятель її Павла і той може поговорити з ним, щодо цього питання.

– Просто дуже багато роботи. Скажу чесно, багато запитів на інтерв'ю. Я та моя команда просто фізично не встигаємо усім відповідати. Не більше, – пояснив чоловік в прямому ефірі. – На телебачення я б теж прийшов. У мене тут немає ніяких упереджень чи особистих уподобань.

Проте це був Youtube і перше інтерв'ю, організоване Кірою, як редакторкою одного з каналів на цій платформі.

– Може досить вже? – На тридцять четвертій хвилині тон чоловіка був вже зовсім інший. – Мені сказали, що тут нормальний канал з адекватними ведучими! Саме тому я погодився. Я не даю інтерв’ю проплаченим повіям з курячими мізками.

Після цього чорний екран замість зображення експерта та розгублене лице Лариси на весь екран. Тієї миті Кірі найбільше було шкода саме її.

___

– Якщо ти добивалася цілковитого провалу, то вітаю, доню. Тобі це вдалося, – чувся розгніваний голос Олега Львовича в телефоні. – Читала, що несеться в коментарях?

– Ще ні.

На годиннику була сьома ранку. Кіра навмисне не заходила в Інтернет, хоча цієї ночі вона майже не спала.

– Який жах, – зітхнула вона, опустивши на підлогу свої голі ноги. – Він мене ніколи не пробачить.