Частина сімнадцята

Київ засипало снігом, коли Кіра кинула у дві чашки мелену каву, по черзі перенесла їх з кухонної поверхні на обідній стіл і залила окропом.

– До речі, ти друга людина, яка побачила цей таємничий процес, – вимовила вона свідомо вже після того, як поставила чайник на місце. Їй і без того було важко говорити, виконуючи якісь фізичні дії, а говорити з гарячим чайником у руках було ще й небезпечно.

– Мені цікаво, хто був перший? Такий самий заручник ситуації, як і я, чи ти його спеціально прив'язала до стільця, щоб він не зміг тобі допомогти?

Кіра вставила у свою чашку трубочку, дістала блюдечка для заварного і тільки після цього відповіла на запитання, сівши за стіл і подивившись в очі Микити.

– Ед. Я хотіла, щоб він зрозумів, чому я прошу зробити мені каву, коли він удома.

– Мушу сказати, що видовища не для слабкодухих, – усміхнувся той. Підняв чашку, затиснувши її двома кулаками, і відпив буквально три ковтки. – Але кава смачна. – Він підняв верхню брову, здається, це його здивувало.

– А ще я можу варити пельмені та смажити млинці. Звісно, якщо вони є в морозилці.

– Ти знаєш, мабуть, я цього разу скажу, що я не голодний. – Микита відверто сміявся.

– Тільки сьогодні?

– Ну, у житті ж усяке може бути.

Кірі подобалося чути його сміх на своїй кухні, дивитися в його очі. Якщо зовсім відверто, то їй сподобалося відчути тепло його руки того дня, хоча вона одразу ж прибрала свою долоню, не давши собі насолодитися.

– Я скучив, – вимовив він тієї ж митті. – Мама говорила, що ти була в лікарні.

– Я рада, що тобі вже краще.

Він посміхнувся.

– Значно краще.

___

– П'ять днів дві тисячі вісімнадцятого увійшли в історію. Можеш собі уявити? – одного разу промовив Едуард. Він зробив голосніше радіо і натиснув на газ. Тоді вони реально кайфували, повертаючись із чергового нічного клубу десь під ранок. Кіра просила їхати тихіше, але її відповідно ніхто не слухав. – Усе добре, сестричко. Просто розслабся й отримуй задоволення.

А коли Кіра мчала пізнім Києвом в Ford яскраво-синього кольору, в історію увійшли вже чотири дні дві тисячі двадцять першого. У це справді неможливо було повірити.

– Я тиждень намагалася довести людині, що я обертаюся в інформаційному потоці – я доношу суспільству реальні обставини в Україні. Це при тому, що ця людина – моя мати. Розумієш? – говорила та, не приховуючи свого роздратування. – Там інший світ, інше телебачення, яке ми вже давно не сприймаємо, інша правда… Замість того, щоб відпочити у себе дома, де я не була майже три місяці, готуватися до Різдва, я вранці кинула Інгу в машину, забула половину речей. Інакше моя нервова система просто дала б збій.

Між тим вони зупинилися біля нічного клубу «Багіра», де вирішили провести сьогоднішній вечір. Схоже ім обом потрібно було зняти напругу останніх декількох днів.

Лишивши верхній одяг в гардеробі, вони підійшли до залізних сходів, що вели нагору. На Кірі дув бежевий светр, що спадав з одного плеча, шкіряні шорти та чорні ботфорти на низькому ходу. А на Ларисі, як не дивно, була сукня. Стильна в’язана сукня вище колін, з великою горловиною та тонким ременем на талії. Було гарно вкладене волосся і повний макіяж. Ларису рідко коли можна було побачити в такому вигляді поза кадром.

Підіймаючись сходами, Кіра відчула, як руки якоїсь дівчини вхопили її талію й, попри всі запевнення Лариси, не відпускали, доки вони не піднялися на самий верх. Досить дискомфортне відчуття, коли тебе ззаду постійно пхають вперед і ти нічого з цим не можеш вдіяти.

Біженка з Донецької області, як з'ясувалося трохи згодом, самостійно обрала столик, той, що ближче до дверей і висунувши Кірі стільця, сама сіла напроти. Їй було дев’ятнадцять, від неї тхнуло дешевим кабаком та їй явно треба було з кимось поговорити. За п’ять хвилин вона розповіла, що вже п’ять років живе в Києві, винаймає квартиру разом із подругами та працює нянею, здається, у сім’ї. Через гучну музику Кіра не все могла почути.

– Можна нескромне запитання, – якоїсь миті запитала ця дівчина, покосившись на неї, – Це з народження? Вона розуміє, про що ми зараз говоримо?

– Цікаво, це в людей із народження така тупість? – розсміялася Лариса, щойно та залишила їх у спокою. Схоже, відповідь про те, що Кіра працює журналістом на популярному телеканалі поставила її у досить незручне положення.

Цікаво, як воно – жити без подібних питань і без нав’язливої допомоги, яка тільки ускладнює процес пересування? Так, світ також не був досконалим. Із тим треба було якось змиритися.

Між тим Кіра спостерігала за дівчатами на танцмайданчику такого ж віку. Якось дійсно було сумно. Складно передати словами. Вона давно мріяла потрапити саме до цього клубу. Судячи з розповідей Єви, колись тут було весело. Це її бентежило більше.

– Невже ми справді переросли це місце?

– І схоже, не лише за вікової категорії, – озвучила Лариса те, що літало в повітрі. – Не хочу ту більше бути. Ходімо.

Вони знову (вже без будь-чиєї допомоги) спустилися вниз, пройшли кілька метрів засніженим Києвом, сіли в авто й за декілька хвилин зупинилися біля високої будівлі майже в самому центру Києва.