Частина шістнадцята

А потім був той ранок, у якому вона залишилася одна у своїй квартирі з усвідомленням того, що Микита її зрадив. Це усвідомлення не полишало ні на мить, але все одно під час відпочинку, коли Алла Петрівна, Лариса чи Інга завжди були поруч, із цим було якось легше справитися. Наразі ж ніхто й ніщо не заважало Кірі віддатися власним почуттям та жалю до самої себе.

– Чому це так боляче? – кричала вона, сидячи на підлозі посеред кухні поруч з розлитою кавою й розколотою на половину своєю улюбленою чашкою. – Чому це боляче? За що? – Вона взяла половину чашки й щосили вгатила нею об ніжку стола, що змусило ту розлетітися вщент. По її обличчю текли пекучі сльози, трохи згодом Кіра помітила кров на своїх пальцях, але ця дрібниця не мала жодного значення. Її душа теж кровоточила й також була розбита вщент так само, як і та чашка.

Сірий, дощовий Київ. Він чудово поєднувався з настроєм Кіри й не поєднувався взагалі з новорічними ялинками й сяйвом гірлянд, які мали створити атмосферу свята. Усе повторювалося. Рік тому була приблизно така ж погода. Теж не було жодного натяку на сніг. Так, нібито продовження осені. У попередньому сезоні зима так і не настала. Рік, що минає, взагалі був дуже складним. Кірі хотілося, щоб він скоріше закінчився. І водночас у ньому було багато того, що назавжди змінило її життя, змінило її саму. Не кажучи вже про глобальні зміни по всьому світу. Уже нічого не буде таким, як раніше.

Вона знову була поза історією новорічних свят, знову нічого від них не чекаючи. Від життя в цілому вона теж нічого не чекала. Здавалось, що все, що могло з нею статися, вже відбулося.

Якось лячно…

Кіра звикла жити в очікувані чогось. У дитинстві вона чекала, що стане дорослою, закінчить школу, потім університет. Чекала прямих ефірів шоу «Сорок хвилин політики». Чекала, що вона зустріне хлопця, з яким зможе бути щасливою і що Єва нарешті буде вільною від своїх безкінечних справ і вони зможуть кудись разом піти. Чекала суботніх вечірок, новорічних свят, відпуску, відпочинку… Повідомлень від Микити. Іноді здавалося, що все її життя це одне суцільне очікування. Очікування, на які вона іноді покладала занадто великі надії.

___

– У певний момент ми ніби відключилися від цієї історії. Стали займатися журналістикою в тому вигляді, в якому ми її розуміємо й сприймаємо, – мовила Кіра в офісі свого батька. – Я скажу чесно, що мені було абсолютно байдуже, про яких розіп'ятих хлопчиків говорять російські пропагандисти. Я знала, що в моїй країні нічого подібного немає і бути не може. Для мене цього було достатньо.

– Так. Ми з Ларою вчора теж обговорювали це питання, – важко затихнув той.

– Ми повинні якось реагувати. Її мати не єдина, хто дивиться російські канали й вірить в усю цю маячню. Якщо там дійсно жахлива ситуація, якщо люди дійсно сидять без світла й води, то чому Україна ніяк не допомагає?

Це було за п’ять днів до нового року. Кіра приїхала в холдинг на чергове засідання, де її батько звітував, що саме йому вдалося зробити за рік. Згодом він пропонував поїхати десь перекусити втрьох. Кіру мало радувала ця ідея, оскільки третьою в їхній компанії звісно ж була Вікторія.

– Тому що ми нічого з цим не можемо зробити, – розвів руками Олег Львович. – Місто в оточенні. І відправляти туди наразі знімальну групу чи якусь іншу допомогу занадто небезпечно. Я обіцяю, що ми будемо тримати це питання на контролі, але відправляти хлопців на вірну смерть лише тому, що моя колишня теща надивилася картинок з російського телебачення я не збираюсь. Або хто вона там мені?

– Колишня сваха, –  виправила Кіра. –  І не вона одна.

– Я розумію, що не вона одна. Ще більш ніж половина Росії, якій можна показувати кадри з розгромленої Сирії й говорити, що це Луганська область, знищена самою Україною. Щойно з'явиться можливість, наші хлопці поїдуть туди й відзнімуть найдокладніший матеріал. потім будемо думати, що з цим робити далі. Але ще раз, це не Україна бомбить саму себе. Якби не бажання дурнуватої імперії захопити ці території, то нічого цього не було б.

– Мені не треба цього пояснювати, тату.

– Дуже вдала засмага, тобі личить, – кинула Вікторія, увійшовши до офісу три хвилини тому з чашкою кави. Вона сіла в крісло Олега Львовича, закинувши нога на ногу. – Пробачте. Я не хотіло переривати вашу розмову.

– Ти не перебиваєш. Зараз вже будемо їхати, –  сказав той, стоячи біля вікна й намагаючись комусь додзвонитися. Судячи з трихвилинної тиші, йому нарешті це вдалося.

– Микита в лікарні, – тяжко видихнув він, після кількох хвилин розмови.

– Що сталося? Хоч не ковід?

– Не знаю, Вік. Кілька днів тому ми з ним розмовляли, усе було гаразд. Сьогодні хотів до нього під'їхати. Потрібно було обговорити одну справу. Дзвонив увесь ранок, слухавку ніхто не брав, і щойно батько сказав, що вночі Микиту забрала «швидка».

– Я хочу його бачити, – раптово вимовила Кіра.

– Прямо зараз?

– Прямо зараз. Для мене це дуже важливо.

– Не бачу сенсу. Тебе все одно туди не пустять.

– Тату, я хочу бути там. Для мене це справді дуже важливо, – намагалася донести вона, не в змозі пояснити свої почуття. Їй просто хотілося поглянути на Микиту і дізнатися, в якому він стані.

Якби вона могла зробити це самостійно, вона б мчала в лікарню, абсолютно не замислюючись про логіку своїх дій і ні перед ким не звітуючи. Чому вона зараз має щось комусь доводити, у той момент її реально це починало злити.