Частина чотирнадцята

 «У мене є одна особливість – я не люблю бути особливою, – зізналася Кіра у своєму інтерв'ю на сторінках чоловічого журналу. – Я усвідомлюю, що кожен із нас має право на свою індивідуальність. Ми всі різні. Кожна людина єдина у своєму роді. Так чи інакше, у нас у всіх особливі потреби та обмежені можливості. Моя найбільша особливість – це моя інвалідність. Я не люблю називати це хворобою. Хвороба у нас у всіх асоціюється з прийманням пігулок, гарячим чаєм і теплою ковдрою, ще з лікарнями та з уколами, у більш серйозних випадках. Я не відчуваю себе хворою. Для мене моя інвалідність – це фізичний стан. Я зуміла себе прийняти в цьому стані. І, мені здається, завжди себе приймала. Навіть не пам'ятаю етапу, коли я себе соромилася і думала про те, що я чогось негідна саме через свій діагноз. Радше, навпаки, з віком я почала замислюватися над тим, що збоку я маю інакший вигляд, ніж мені б хотілося, що люди на це дивляться по-своєму, що моя мова не завжди зрозуміла і тому інколи краще, щоб хтось зателефонував інший та з'ясував те чи інше питання. Це не тому, що я нездатна це зробити, а тому, що так для всіх простіше, якщо, звісно, немає змоги зробити це в письмовій формі. Напевно, через це мені дуже складно прийняти те, що до мене інше ставлення. Мені не хочеться, щоб мені нагадували про те, що зі мною щось не так бажанням мене підтримати, чимось допомогти, чи висловити мені своє захоплення, коли я заходжу до стоматологічної клініки, чи обираю свій аромат у д'юті-фрі, повертаючись із відпочинку. Якраз у цей момент мені не потрібна підтримка. Я зайнята своїми справами, у своєму ритмі життя, своєю повільною ходою, обов'язково тримаючись за чиюсь руку: мами, подруги, свого хлопця чи сторонньої людини – не має значення. Це мій спосіб пересування по життю. І мені не хочеться, щоб когось це дивувало і захоплювало. Точніше, я не можу людям заборонити думати про мене те, що вони думають, але мені не хотілося б знати, що це когось дивує і захоплює, що хтось очікував від мене меншого», – в інтерв'ю, яке Кіра власноруч набрала на своєму домашньому комп'ютері, відповідаючи на список запитань редактора. Так було простіше. І, мабуть, воно б не вийшло настільки відвертим, якби вона про все це говорила вголос, навіть враховуючи, що Алла Петрівна перекладала б кожне її слово. Особливо, враховуючи, що Алла Петрівна перекладала б кожне її слово.

– Як ти, мишенятко? – запитала Кіра, доторкнувшись губами до чола своєї улюбленої хворої дівчинки наприкінці листопада.

– Хочу спати, – сонно пробурмотіла Інга, не відкриваючи очей. – Скажи, що ми полетимо.

– Полетимо. Вибач, що розбудила. Звичайно ж, полетимо.

Вона вийшла зі своєї спальні, прикривши за собою двері, та увійшла до спальні своєї матері. Було пів на одинадцяту вечора. Алла Петрівна вже лежала в ліжку, щось читаючи на своєму макбуці.

– Лариса написала, що тест негативний.

– Його й робити не треба було. Звичайна застуда. Ковід у дітей буває вкрай рідко. Хоча її я теж розумію, вона хотіла перестрахуватися. Тим паче перед дорогою. – відповіла Алла Петрівна, знявши окуляри, та потерла свої очі. – Зараз багато хто хворіє. Знаєш, я хвилююся за Микиту. Все-таки він не вдалий час вибрав для своєї реабілітації.

– Не хвилюйся. Із ним усе добре, – зітхнула Кіра, поклавши голову на її груди й зігнувши ноги, оскільки лежати так впоперек ліжка їй було коротко.

– Я думала, ви вже помирились.

– Так і є. Ми помирились. Учора з ним говорила вже пізно ввечері.

___

«Фізичний стан – це не про особливу любов до життя і не про озлобленість на весь світ, як у нас люблять навішувати ярлики. Якщо людина з інвалідністю життєрадісна, то вона по-особливому цінує життя і може знаходити щось хороше навіть у найпростіших речах, чого не можуть робити інші, якщо та сама людина з інвалідністю вічно всім незадоволена – хам, то причина знову ж таки у її стані. Інвалідність може зламати людину, може зробити її сильною не менше і не більше, ніж будь-яка інша проблема – смерть близьких чи нещасливе кохання. Тобто все залежить від її характеру і сприйняття. Усе індивідуально. – І це теж було в її інтерв'ю. – Я різна. Іноді я закохана в життя, задоволена собою, задоволена якістю своєї роботи, у мене купа планів, я все хочу, і життя прекрасне. Буває, хочеться тільки одного – втекти туди, де тебе ніхто не зможе побачити, почути й завити вовком. Згадую, що забігти я нікуди не можу і починаю себе жаліти ще сильніше. Причому це все може бути в один день. До вечора я знову згадую, що закохана і не тільки в життя, метелики пурхають у животі, життя прекрасне... Ну, тобто, я жінка і це накладає відбиток на мене набагато більше, ніж моя інвалідність. Як жінка я мінлива. Як жінці для мене важливий мій зовнішній вигляд, те, в якому стані моя шкіра, моє волосся, в чому я одягнена. Мені подобається подобатися собі в дзеркалі, бути привабливою для інших... Це робить мене впевненішою. Я люблю вбрання, які підкреслюють мою фігуру: відкриті топи, міні спідниці, обтислі джинси. У цьому я справжня і в цьому мені комфортно. Навіть страшно уявити, що прийде час і мені доведеться від цього відмовитися».

Здавалося, про це потрібно просто сказати. Донести ці думки потрібними словами, у потрібний час, у потрібній формі. Чомусь у Кіри з цим завжди виникали проблеми. Вона ніколи не вміла про це говорити у приватних розмовах.

– Дівчата, я пішов. Гарного дня. – Кіра саме була в ванній, коли Володимир Вікторович вимовив ці слова. Вона теж побажала йому гарного дня. Поглянула на своє відображення в дзеркалі з чорними колами під очима. Третя безсонна ніч вже давалась взнаки. Із цим вже треба було щось роботи.