Частина тринадцята

Місто запалило свої вогні, а її знову кудись несло таксі повз численні білборди, що привертали до себе увагу своїм яскравим світлом, магазинні вітрини, вікна будинків, за якими обов'язково ховалася своя неповторна історія. На фоні всіх подій, що коїлись на сході України Києві жив звичайним життям. Так, з певними обмеженнями, пов’язаними з пандемії, хворими на ковід, але воно було мирним. Щовечора в йому запалювалися вогні й щовечора когось кудись несло таксі. Кіра думала про все це, відкинувшись на задньому сидінні старенької Mazda червоного кольору. Саме того вечора їй судилося стати учасницею історії дня народження чоловіка, доля якого кардинально змінилася трохи менше ніж рік тому.

Це була не її історія. Кіра явно не вписувалася в цю компанію, почувалася в ній вельми незатишно. Чомусь ці люди не викликали в неї жодної симпатії.

– Микита казав, що ви журналіст. Із дому працюєте? Просто набираєте текст на комп'ютері. Так? – запитала жіночка у трикотажній сукні та з волоссям, яке, здається, давно не бачило жодних процедур, окрім як помити голову. – Коли є робота, не так нудно. Правда ж? – оптимістично зауважила вона. – Може, пересядете на мій стілець. Він зі спинкою. Вам так буде зручніше.

Цікаво, звідки таке бажання посадити людину на м'який стілець обов'язково зі спинкою, якщо вона погано ходить? Дати їй красиву чашку і найкращий шматок торта з цілою трояндочкою? Чим це викликано? Бажанням полегшити життя, зробити його хоч трішки щасливішим?

– Їй наливати шампанське? – на цьому ж фоні запитав молодий чоловік, косячись на Микиту.

Кірі важко було посміхнутися чи викликати на своєму обличчі хоч якийсь презентабельний вигляд. М'язи відмовлялися слухатися. Огидний стан.

– Ви дуже красива. Правда, правда, – невтомно говорила жінка.

На Кірі була глибоко декольтована блуза, а шию прикрашало кольє з білого золота, подароване родиною на двадцятип'ятиріччя. Вона любила цю прикрасу.

Вона готувалася. Їй хотілося здивувати Микиту і справити гарне враження на його друзів. Іноді їй справді здавалося, що все це працює – дорогі прикраси, доглянутий вигляд можуть якимось чином згладити її фізичні недоліки, донести меседж про те, що вона особлива тільки фізично. Так чи інакше, це завжди надавало їй впевненості в собі.

– Приголомшливий вигляд маєш, – прошепотів Микита, залишившись із нею наодинці після того, як гості пішли. Він весь вечір був поруч, всіляко намагаючись підбадьорити. Його підтримка катастрофічно була потрібна в цей вечір.

Кіра спробувала посміхнутися, дивлячись на нього.

– Ніколи не вміла гарно виходити з подібних ситуацій, – зізналася вона чесно і відверто.

Він ніжно провів по її обличчю кісточками пальців.

– Не бери в голову. Усе добре. Людям важко правильно реагувати на подібні речі, особливо, якщо вони ніколи з цим не стикалися.

– Я знаю. Я зараз про себе. Я стикалася і... маю на це вміти реагувати. Бути природною, не звертати уваги.

– Це теж не завжди легко зробити, особливо тобі. Іди сюди.

– Що ти про мене подумав, коли перший раз побачив? – запитала Кіра після того, як вони з Микитою перейшли в його кімнату і він попросив, щоб батько його вклав, зізнавшись, що не дуже добре почувається.

– Що в тебе шалено сексуальна родимка.

У Кіри була родимка над верхньою губою. Яка, до речі, чимось їй подобалася.

– Тільки що придумав?

– Угу... Я не знаю, – задумливо говорив Микита, заломивши руку за голову. – Ед багато про тебе розповідав. Тому особливих емоцій це в мене не викликало. Або я просто не пам'ятаю. – Він зазирнув у її очі, затримавши на них погляд – Ти сама не знаєш, настільки ти класна. Пишаюся тобою. По-справжньому, – наполегливо говорив Микита, коли Кіра захитала головою. – І Едік теж тобою пишався. Ти нічого з цим не зможеш зробити.

Напевно Кірі потрібно було почути ці слова. Вона в них повірила або просто захотіла себе переконати в тому, що вона в них вірить.

– У цьому вся й річ. Я не хочу, щоб мною пишалися тільки тому, що я вмію посміхатися і чогось хочу від свого життя, – зізналася Кіра, піднявшись вище на своїй подушці. – Це має бути природно, – додала вона після кількох хвилин тиші.

– Ти робиш те, про що багато хто навіть не замислюється, маючи для цього більше можливостей. Колись я був серед них.

– Ти робив щось інше. У тебе були свої пріоритети, свої причини не робити цього. Кожна людина робить те, що для неї важливо, і те, що їй дозволяють її можливості – фінансові, фізичні чи якісь ще. Я не розумію, чому я маю бути за бортом цієї історії.

– Ти не маєш бути за бортом цієї історії, – важко зітхнув Микита, діставши з подушки пір’ячко і торкнувся ним щоки Кіри. Було лоскотно і приємно водночас.

– Я хотіла б бути більше в журналістиці, робити цікаві проєкти, брати класні інтерв’ю, – вирішила зізнатися вона після цього. – Я можу пояснити собі, чому я не можу стати класним спеціалістом у своїй справі. Але мені цього бракує.

– Чекай, а твій фільм? Він же вийшов зовсім недавно.

– Це було цікаво, але я про інше. Я про довготривалий проєкт, яким було «Сорок хвилин політики». Я просто про те, що я розумію, що я звичайний пересічний журналіст і… І все. Тут не потрібно нічого вигадувати і говорити про те, що для мене це неймовірне досягнення.