Частина одинадцята

– Це серйозний виклик нашому суспільству, – говорила Fashion модель, засновниця громадської організації для людей з інвалідністю і просто красива жінка. – Ти розумієш, що ти можеш стати єдиною дівчиною з нашим діагнозом в Україні, яка потрапила на обкладинку такого роду видання.

Кіра не могла відірвати погляд від карколомних босоніжок на підборах приблизно десять сантиметрів, у яких Лада стояла на підніжці своєї електроколяски. Як не дивно, але ця дівчина мала неабияку пристрасть до взуття, купуючи найдорожчі, найякісніші та ексклюзивні моделі. Саме в такому взутті, на її думку, жінка може почуватися жінкою.

– Я знімалася з іншою метою, – глибоко зітхнула вона на відкритій терасі кафе. – Правда, не знаю, що мені робити.

– І що тебе зупиняє? У тебе гарне молоде тіло. Через п'ять років ти вже не повториш цей трюк. При всьому бажанні. Час нещадно залишає сліди на нашому тілі.

Вони рідко бачилися. Здружилися років п'ятнадцять тому в студії для дітей та молоді з інвалідністю, разом влаштовували якісь вечори, перемагали в конкурсах і їздили на фестивалі. Потім у якийсь момент це все стало нецікаво, і кожна обрала щось своє.

– У нас просто фізичні вади. Вони часом приносять жахливий дискомфорт, доставляючи масу проблем. Так, з ними складно зробити кар'єру і влаштувати особисте життя. Але це фізичні недоліки, – Лада увійшла в кураж. Вітер смикав її волосся, а Кіра посміхалася, даючи зрозуміти, що їй не потрібно пояснювати ці прості істини. Але вставити хоч слово було складно. – Це не впливає на наші інтелектуальні здібності, на наш розвиток, на жіночність, на сексуальність, – повторювала та, замовивши два фрапучино і фондан для себе. Кіра ж в останній момент зупинила свій вибір на сирних паличках, розуміючи, що їй не хочеться нічого солодкого. – Не повинно впливати. Ми теж можемо бути коханими й бажаними. Це природно. Мені набридло бачити здивовані погляди щоразу, коли я стою в черзі до жіночої консультації. Мовляв: «А ти-то, що тут забула?». Так, дорогі мої у мене теж є природні потреби й особисте життя. І це не вау-вау-вау-вау! Це нормально! Я вже не кажу, про те крісло, на яке я не можу самостійно залізти, – додала вона вже спокійним, своїм природним тоном. Але про похід до гінеколога розповідала дуже емоційно, імітуючи різні голоси.

Кіра давно так не сміялася.

– Скажи, що я не права, – знову заговорила Лада, розсміявшись сама. – Тебе не зачіпає все це?

– Я просто не бувала в черзі в жіночу консультацію. Хоча я чудово розумію, про що ти говориш. Мене зачіпає, коли люди, не знаючи мене, не знаючи моєї історії, з цілковитою впевненістю заявляють про те, що в мене немає статевого життя і бути не може в принципі. Я б хотіла, щоб було по-іншому.

Це був спекотний день. Промені палючого сонця торкалися оголених плечей Кіри. Але треба зазначити, що в поривах вітру вже відчувалося наближення осені.

– Зачекай. Ви з Микитою...? – зі здивуванням запитала Лада після того, як офіціант у чорній масці приніс замовлення, побажавши смачного і мимоволі нагадав про те, що наприкінці серпня людям усе ще доводилося жити в умовах пандемії. Часом про це забувалося. Люди поверталися до свого звичного способу життя, хоча б заради того, щоб підтримати економіку країни. Вірус забирав все ще життя багатьох. Навіть якщо не вірити офіційній статистиці.

– Навіть жодних натяків з його боку. Я розумію, може ще не час. Можливо те, що його батьки... Це не має значення, Ладо. Мене влаштовують наші стосунки, – поспішила запевнити Кіра. – Взагалі, мені важко уявити, який би це могло мати вигляд збоку, враховуючи, що батьки завжди поруч...

– Ну, з батьками можна щось придумати. Чоловіків це рідко коли зупиняє. У Микити якраз та травма, за якої з цим бувають проблеми. Але це не означає, що все так безнадійно. Є багато варіантів. Пристойних я маю на увазі.

– Я знаю, – важко зітхнула Кіра, шкодуючи, що почала з подругою цю тему. – Поки що так і поки що це мене влаштовує. – Вона посміхнулася для вірогідності. – Правда.

– А ми вже тут! – прокричав хлопчик чотирьох років, підбігши до Лади та застрибнувши їй на коліна.

– А ви вже тут, – з усмішкою повторила вона, зариваючись носом у його кучерики. – У вас усе добре?

– Як бачиш, – розвів руками повненький чоловік у футболці червоного кольору. Він замовив собі каву і сів за їхній столик.

– Вирішувати, звісно, тобі, але я хотіла б, щоб ти дала це інтерв'ю, – промовила Лада, відволікаючись від своїх хлопців і знову поглянувши на Кіру. – Якщо ми хочемо, щоб нас правильно сприймали, ми повинні про це говорити, давати більше інформації. Це не про те, що «подивіться, яка я молодець – я вмію радіти життю, попри свій страшний діагноз».

– Цього я найбільше боюся, – зітхнувши, зізналася та. – У наш час люблять саме такі історії.

– Ні. Не такі видавництва. Тут уже інший рівень. До того ж від тебе теж багато що залежить, що ти розкажеш про себе і як розставиш акценти. – Лада посміхнулася, мабуть, згадавши щось кумедне. – Минулої зими у мене було фільмування для бренду українських прикрас... Ми ще тоді тільки приїхали з Єгипту, у мене класна рівна засмага, плюс нова коляска, яку подарував мені Діма. – Вона подивилася на чоловіка, який саме замовляв собі каву. – Я давно про неї мріяла. І, як будь-яка хороша річ, вона додавала мені впевненості.

Кіра подивилася на коляску, але очікувано не побачила в ній нічого унікального.