Частина десята

– Бережи себе і будь розумницею. Домовилися? – десь в ці неймовірно спекотні дні сказав Артем. Відтоді, як помер Едуард, він майже щомісяця промовляв ці слова, взуваючи кросівки в коридорі її квартири.

– Дякую за чай. Нам справді час бігти, – додав Михайло, повісивши на плече свою чорну чоловічу сумку. – Обійматися не будемо. Зараз це вийшло з моди. Сподіваюся, що ненадовго.

Зачинивши за ними двері, Кіра притулилася до них спиною і повільно зісковзнула по них вниз.

Цікаво, що вона зараз має відчувати? Як поводитися? Що має відчувати доросла, самодостатня й упевнена в собі жінка, коли її викидають із компанії тільки тому, що в неї помер брат? Коли його друзі просто приходять до неї на чашку чаю, виконуючи свій обов'язок, а вона вимушена розмовляти з ними якимись примітивними реченнями, від яких самій нудно, відповідаючи на їхні формальні запитання і слухаючи одні й ті самі відповіді з приводу того, як у них протікають справи й що нового.

– Це їм потрібно. Розумієш? Вони хочуть просто прийти в нашу квартиру, побачити тебе і згадати Еда. Я не бачу жодного злочину з їхнього боку, – того ж вечора сказала Алла Петрівна, перебираючи старі речі свого сина. – Мені особисто приємно бачити хлопців, випити з ними чаю і поговорити про мого сина.

– Наступного разу я скажу, що тебе немає вдома. А мене не треба провідувати раз на місяць із пачкою соку і фруктами. Я не хвора.

– Наступного разу може й не бути. Не хвилюйся ти так. У всіх свої проблеми. Чи ти думаєш, що все стане на свої місця, і вони будуть тебе тягати за собою по ваших клубних вечірках і ресторанах? Я тобі відразу скажу, що цього не буде. Це не ті хлопці, які будуть із тобою там няньчитися. Розумієш? Я вже мовчу про те, що зараз взагалі цього немає. Ніхто нікуди не ходить.

– Зі мною не потрібно няньчитися. Нехай просто дадуть мені спокій, – кинула Кіра, обіймаючи сірий чоловічий светр грубої в'язки, що все ще зберігав запах свого власника – людини, якої було надто багато в її житті, і яка так зрадницьки зникла, залишивши її саму.

Здається, Кіра збагнула це саме в ту хвилину.

Едуард був унікальною особистістю. Банально, звісно. Людям властиво ідеалізувати своїх близьких після їхньої смерті. Але в ньому справді щось було, незвичайна енергія, без якої її світ уже ніколи не буде колишнім.

– Ми маємо жити далі, – крізь своє ридання чула вона, відчуваючи, як мамині руки притискають її до себе, як гладять по волоссю. – Усе буде добре. Тшшш...

___

Ці неймовірно спекотні липневі дні... Вони й без того були для Кіри занадто важкими. Вона все ще думала про ту зустріч з Микитою. Знову й знову прокручувала у своїх думках свої слова в парку, не в змозі зрозуміти, чому, що саме було не так. Звичайна розмова про звичайні речі, які дійсно відбувалися у її житті й про які вона відверто сказала. Про те щось все-таки було не те. Щось, що не давало її спокою. Не відпускало... Потім ті слова Микити на кухні… Її сльози, які вона не змогла стримати й на які не мала жодного права. На які, на той момент, не змогла знайти жодної відповіді…

Найважче було того ранку, коли вона знову неслась в таксі вулицями свого улюбленого Києва. І воно знову зупинилось на червоне світло біля бутика з манекеном у в'язаному светрі гірчичного кольору. Чи то був вже день? Можливо вечір… Кіра загубилася в часі. Тоді знову була злива. Вона відчувала шалену втому від всіх цих думок. Намагалася їх позбутися. Намагалася заплющити очі, не думаючи ні про що, ніщо не аналізуючи… Виходило погано.

– Як добре, що ти в нас є, – промовила Ірина Аркадіївна, обійнявши її біля свого під'їзду під холодним дощем.

– Вибачте, що не змогла приїхати раніше. Мені справді потрібно було закінчити сюжет, а потім я чекала, коли мама повернеться з офісу й посадить мене в таксі.

– Усе добре. Дякую, що ти тут. Ходімо.

Не кажучи одне одному жодного слова, вони увійшли в під'їзд радянської дев'ятиповерхівки, в якому цього разу стояв запах якогось дохлого щура. Облущена зелена фарба на стінах свідчила про те, що тут давно не було ремонту.

– Далі сама? – запитала жінка, зачиняючи вхідні двері.

Того дня вона вперше побачила Микиту лежачим у ліжку, у футболці з коротким рукавом. Його схудле тіло було обтягнуте шкірою якогось асфальтового кольору, що не могло не впасти в очі. Чомусь у той момент він здавався абсолютно безпорадним.

– Що ти робиш? – запитала вона, самостійно увійшовши в його кімнату.

– Чому ти тут? Мамо..., – простогнав Микита, не дочекавшись відповіді на своє запитання. – Навіщо?

Кіра підійшла до вікна, лобом притулилася до скла.

– Ми всі теж хочемо знати навіщо. Ти не мав права.

– Я знаю, шиншило. Я не мав права. Просто дуже сильно боліла спина, і я попросив другу дозу таблеток. Тільки так збіглося, що поруч опинилася не мама, яка пів години тому напоїла мене знеболювальним, а Гриша, якому, чесно кажучи, у той момент мені не хотілося щось пояснювати, – стогнав Микита. Здавалося, йому навіть говорити було складно. – Я взагалі не думав, що треба щось пояснювати. У мене не було жодних задніх думок. Ти маєш мені вірити. Хоча б ти, Кіро.

– А те, що ти вже третій день не встаєш із ліжка, відмовляєшся від їжі? У тебе вимкнений телефон? Тебе немає в соцмережах? Я сьогодні весь ранок слала тобі повідомлення – ти не прочитав жодного з них.