Частина дев'ята

– Погодься, що це лише твоя особиста ностальгія за молодістю, – вже наприкінці червня говорила Кіра, переставивши туру з А-чотири на А-шість.

Шахова дошка була постійним атрибутом робочого столу її дідуся. На ній завжди була партія, над якою Петро Анатолійович думав у вільний час.

Викладач акторської майстерності, доктор мистецтвознавчих наук, професор. Нині він був на пенсії, але все ще займався наукою, видавав книжки та писав мемуари про своє життя.

– Кіра має рацію. Проблема не в тому, скільки в ті роки коштував хліб або що після закінчення інституту тобі дали роботу і квартиру, а в тому, що ти був молодий і сповнений сил. Це твоя особиста історія, тату, – наповнила Алла Петрівна, проходячи повз кабінет з великою тарілкою в руках.

– Але мені справді дали квартиру. Я влаштувався працювати з гарною зарплатою.

– За яку ти нічого не міг купити, бо нічого не було. Думаєш, я не пам'ятаю своє дитинство? – пролунав голос Алли Петрівни десь із кухні.

– Але ж ти виросла так і стала успішною людиною.

– До чого тут все це? – Кіра забрала білого офіцера, тим самим напавши на королеву. – Ми говоримо про те, що у кожному періоді є свої плюси. Нині багато можливостей. Можна кудись поїхати, побачити світ, що теж важливо. Багато інноваційних моментів, без яких я не уявляю, як могло б скластися моє життя, – намагалася донести вона.

Утім, це не мало значення. Хоча б тому, що за всі двадцять вісім років Кіриного життя її бабуся і дідусь так і не змогли звикнути до особливостей її вимови. Це вносило певний дискомфорт у стосунки з ними.

Петро Анатолійович віддав їй пару фігур і, пішаком поставивши мат, швидко розставив їх, як вони стояли до її втручання. Все ж таки це була не її гра.

За його спиною був книжковий стелаж. Стіни цієї квартири прикрашали шпалери з минулих років та картини відомих художників. Антикварні меблі з натурального дерева, ламбрекени на вікнах, кришталеві люстри та поєднання різних кольорів, які часом не поєднувалися один з одним. Навіть не могла уявити. Здавалося, вона просто втратила весь свій шик, весь цимус.

Цього дня Петро Анатолійович і Тамара Станіславівна святкували річницю свого весілля. Саме з цього приводу вони захотіли приїхати у свою київську квартиру, запросивши окрім рідних ще і своїх давніх друзів, що жили поруч. За вечерею Тамара Станіславівна говорила про свій вихід на пенсію. Схоже, цього разу це було вже серйозно.

– До цього треба звикнути. Я розумію, що рано чи пізно це мало статися. І що зараз це єдине правильне рішення з огляду на ризики, пов'язані з вірусом у її віці. Але це вже новий етап і чомусь він мало тішить, – ділилася своїми почуттями Кіра в пізній розмові з Микитою того самого вечора.

– Я ніяк не можу звикнути до того, що мама на пенсії. Хоча завжди любила свою роботу і... – У телефоні почувся його глибокий вдих. – Якби не я, вона б років п'ятнадцять могла б про це не думати.

– Показати дещо? – спитала вона після п’ятихвилинної паузи. Відкрила на комп’ютері теку «фото Кіра» та переглянула кілька фотографій, все ще вагаючись, яку обрати.

– Це ви з Варлей зробили? – запитав Микита, зрештою отримавши спокусливе фото на фоні вікна.

– Так ще весною, але мені як справжній подрузі популярної фотографині довелося більше місяця чекати на обробку цих фото.

Кіра ще відібрала та відправила йому декілька фотографій. Їй було важливо, що він скаже.

– Отже, ви обидві винні в цьому злочині, – почула вона в телефоні його легкий стогін. – Кіро, наді мною не можна так знущатися.

Світло повного місяця проникало в її спальню, поклавши на ковдру тінь від віконної рами. У слухавці була тиша. Кіра згадувала свій день народження. Саме ту частину, коли вона сиділа на колінах Микити, нічого більше не помічаючи. Їй справді було добре в той момент.

– Ти спиш? – спитала вона після, перериваючи мовчання.

– Майже. Приїдеш до мене завтра ближче до вечора? О дванадцятій в мене фізіотерапевт… Біля мого будинку є невеличкий парк, думаю, зможемо там посидіти.

___

Вона вийшла з авто своєї матері, перекинула через себе ремінь помаранчевого крос-боді під крокодилячу шкіру й дочекалася, поки Алла Петрівна підійде до неї. В одній руці та тримала телефон, обговорюючи завтрашнє судове засідання, при цьому розгублено крутила ключі від машини. Кіра хотіла взяти ці ключі в неї, але в останню мить мати повісила їх на вказівний палець тієї руки, в якій був телефон, і взяла її за руку.

Вони увійшли в парк через невелику арку рівною, викладеною плиткою алеєю. За всієї своєї любові до парків, у цьому Кіра ще не була і навряд чи б приїхала сюди просто так погуляти без приводу. По суті, він був маленьким, у ньому не було що дивитися. Діти гасали на велосипедах і самокатах. Один хлопчик навіть зупинився і відставив самокат убік, даючи пройти.

Микита сидів біля третьої лавки в тіні липи. Підходячи ближче, Алла Петрівна закінчила свою розмову, привіталася і коротко розповіла про свою клієнтку, яка нічого не тямить у судових справах і ставить безліч непотрібних запитань. Схоже, їй треба було комусь це сказати.

– Усе. Тепер залишаю вас наодинці, – зрештою сказала вона, піднімаючись із лави. – Кір, потім подзвониш мені, щоб я тебе забрала.