Частина восьма

Київ захоплює неповторністю своєї історії, тисячолітніми соборами, неймовірними архітектурними спорудами самих різних епох, найширшою та водночас найкоротшою із центральних вулиць столиць Європи. Приваблює чарівністю Андріївського узвозу, який порівнюють із паризьким Монмартром, Манить мальовничістю Володимирської гірки, де відкриваються краєвиди Дніпра, Лівого берега Труханового острова. Уражає величчю центральної площі, на якій відбувалися найважливіші для України історичні події.

– Вам дуже пасує цей колір, – якось промовила дівчина-консультантка в одному з бутиків на шостому поверсі торговельного центру.

Кіра стояла перед дзеркалом в оливковому комбінезоні з широкими штанинами, який вона планувала одягнути зі срібними босоніжками на широких стійких підборах. Обернулася й подивилася на себе ззаду, тримаючись за руку Алли Петрівни.

– А ти що скажеш?

– Ти ж знаєш, що я не дуже люблю поєднання штанів з оголеною спиною. Але вибір за тобою. Тобі ж носити.

– Тоді давай ще заглянемо в магазин білизни.

Обравши білизну та роздивившись декілька крос-боді, які Кірі шалено подобалися, але яких в неї вже було достатню, особливо враховуючи ту періодичність, з якою вона могла їх носити, вони спустилися вниз прозорим ліфтом.

– І коли ви з Євою їдете в той клуб? – запитала Алла Петрівна, вже коли вони підходили до її авто.

– Сьогодні, мамо. Сьогодні сто відсотків. Вона запевняє, що у неї вільний вечір, і ми можемо випити там кави, нікуди не поспішаючи. – Кіра сіла на шкіряне сидіння бежевого кольору. – Позавчора було те саме. Теж вільний вечір, доти Євчик не згадала про своє тренування з дівчатами. Як це усе бісить. Я, чесно, думала, ми вже переросли цей вік.

– Це не вік. Це характер. Люди не змінюються, Кіро.

– Вона сама запропонувала це місце. Сама говорила, що ми маємо туди піти перед моїм днем народження, щоб побачити, наскільки там буде зручно Микиті… Я не розумію такого халатного відношення до всього.

– Заспокойся. Зрештою в Києві є й інші нічні клуби.

– Так. Уранці я промоніторила декілька з них, але про їх доступність в Інтернеті нічого не сказано. Таке враження, що в Києві просто не існує людей на візках або ж, що вони ніколи не відвідують подібні заклади. – Кіра дивилася прямо перед собою на автомобілі, що рухалися у три ряди й ще три ряди у зустрічному напрямку.

Вона обожнювала своє місто за його сучасність. Замодернізовані райони, хмарочоси, що з’являлися поруч з історичними будівлями та радянськими багатоповерхівками. Новітні парки, мости… Все це робило Київ по-справжньому європейським містом. Чомусь подобалась його вічна метушня, квапливість, нескінченний потік машин й людей, кожен з яких зациклений на своїй історії й водночас був маленькою частиною одного великого механізму. Напевно саме це робило Київ таким, яким він є, – надаючи йому динамічності й вдихаючи життя.

Вона була в цьому потоці. Живучи своїм життям, ставлячи перед собою певні цілі, задовольняючи свої особисті амбіції й примхи, у чомусь сумніваючись і роблячи масу своїх помилок, вона теж була частиною цього механізму. Вона теж робила Київ таким, яким він є – надаючи йому динамічності та вдихаючи життя.

Усе-таки це був її час, її епоха. І хто знає. Можливо, вона створена для того, щоб змінити світ. Ні, не зробити його добрішим і милосерднішим, як заведено говорити в таких випадках. Просто іншим. Розширити його горизонти й зруйнувати той стереотипний образ, що виникає у багатьох при словосполученні жінка з інвалідністю, особливо якщо йдеться про жінку з діагнозом ДЦП.

___

– Спасибі, – чітко вимовила Кіра, розплатившись за таксі тією купюрою, що приготувала заздалегідь вже кілька днів потому.

– Дозвольте вам допомогти, Кіра Олегівна, – сказав чоловік у формі охоронця.

Він подав їй руку, допоміг вийти з таксі та зайти в холдинг.

– Далі ви самі? – запитав він, зупиняючись біля ліфта.

– Так. Усе добре. Дякую, – на свій сором, Кіра не знала, як його звати. Просто сіла в ліфт і натиснула кнопку десятого поверху.

– Я бачу, тобі вкрай складно спуститися вниз, щоб мене зустріти, – усміхнулася вона, знявши маску. Їй було страшенно незручно в ній дихати.

– Не бачу в цьому жодного сенсу, – відповів Олег Львович, обіймаючи її біля дверей. – Я знаю, що ти можеш самостійно.

Просто сісти в ліфт і зайти до офісу батька або ж до своєї квартири – Кіра справді могла це робити самостійно. Вона пам'ятала, як у дитинстві любила «бігати» поверхами у пошуках Едуарда з хлопцями в будинку своїх бабусі й дідуся, і не могла пригадати, коли востаннє переміщалася сама будь-де, крім своєї квартири. Завжди поруч був хтось, а якщо поруч був хтось, він завжди тримав її за руку. Так для всіх було звичніше, зрозуміліше, простіше і швидше.

– Приголомшлива сумка. Я теж таку хочу, – сказала Вікторія, адресуючи цей комплімент Кірі. – У мене через п'ять хвилин фільмування, тож мушу вас залишити. Була рада бачити, Кірусік. – Вона надула губи, чмокнувши повітря. Її чорне волосся було зализане назад і зібране в гульку. Широке чоло і широка відстань між очима робили цю жінку ще більш відразливою. – Дуже сподіваюся, що моя асистентка вже на місці. Ніколи ще не бачила настільки безвідповідальної людини, – додала вона, відійшовши на кілька кроків і озирнувшись на них.