Частина сьома

– У Соні ковід, – повідомила Єва, розбудивши Кіру о сьомій п’ятнадцять. Вона говорила про свою найкращу подругу. Принаймні, у студентські роки Соня була для неї такою. – Абсолютно не знаю, що тепер робити.

– Вона зробила тест?

– Тест позитивний і всі симптоми. Щоправда, легка форма. Ми не бачилися, – додала Єва, випередивши наступне запитання. – Вона збиралася на мою презентацію. Уяви, якби вона прийшла, а тест зробила завтра. І де гарантія, що завтра не буде такого ж позитивного тесту в когось, хто прийде на мою презентацію?

– Гарантій немає, – вимовила Кіра, намагаючись зібратися з думками. – Ти ж не можеш усе скасувати.

– Можу, – почувся в телефоні голос подруги. Схоже, це вже була паніка. – На це в мене є одинадцять годин. Навіть трохи більше.

___

– До речі, я записалася в ту клініку, про яку тобі говорила. У понеділок іду видаляти комочки Біша, – промовила дівчина в короткому сарафані, відкинувши назад своє неймовірно довге темне волосся.

– Потім розповіси. Я теж хочу, – зізналася Ліза. – Може хоч це мене заспокоїть. Так мріяла цього року потрапити до Ніцци. Ми навіть квитки вже купили. І тут ця пандемія.

Офіціант, який розносив лімончелло, пройшов повз них, і Ліза встигла взяти два келихи, віддати їх Діані та ще захопити один особисто для себе.

– Хоча, ти знаєш, усе ж відносно. Я ось думаю зараз про Соньку і розумію, що краще так. Краще просидіти це літо в Києві, ніж підхопити вірус і, не дай боже, ще загриміти в лікарню. Бідна Соня. слухай, мені її так шкода, – продовжила вона, зробивши ковток. Після чого посміхнулася, подивившись на свою подругу з двома келихами лімончелло. – До речі, тобі личить. Дай я тебе так сфоткаю.

– Одного мені вже мало. П'ю з двох рук, – сміялася та. Потім завмерла в красивій постановчій позі для фото. – Тепер із тобою. – Діана наблизилася до Кіри, зробивши жест головою, щоб позбутися пасма волосся, яке невдало впало на її обличчя. Здається, волосся було єдиним, що вирізняло її з-поміж усіх присутніх тут дівчат із силіконовими губами, наколотими ботоксом чолами й зробленими вилицями. Хоча волосся теж було пофарбованим і ламінованим, що мало цілком гідний вигляд.

Кіра не була старомодною і вже точно прихильницею природної краси в чистому її вигляді. Вона не раз шкодувала про те, що через свої мимовільні рухи не може дозволити собі ті чи інші процедури, не раз говорила про це з фахівцями, сподіваючись на те, що ті запропонують альтернативні рішення. Але все ж вона вважала, що в усьому має бути почуття міри. Вона б не хотіла позбавлятися своєї індивідуальності в гонитві за тенденціями моди.

– Постав на стіл. Я потім вип'ю, – сказала Кіра, помітивши легке збентеження Діани після імпровізованої фотосесії.

– Почекай. Я зараз покличу Ларису, – ще більш спантеличено сказала та.

– Просто постав на стіл мій келих. – Кіра спробувала ще раз, показуючи на келих.

– Я не розумію. – Діана спотворила своє обличчя в жалісливій усмішці.

Кіра знала цих дівчат. Багато чула про них від Єви та традиційно зустрічалася з ними на її днях народженнях. Про життя Діани вона знала все і навіть більше з її ж блогу Instagram, на який була підписана. Дівчина-блогерка була заміжня за впливовим в Україні бізнесменом, на п'ятнадцять років старшим за себе, і виховувала трирічного сина.

– Я поставлю поки що на стіл. Добре? – метушливо говорила вона і, вочевидь, так і не знайшовши Ларису. Кіра теж її загубила з поля зору останні десять чи двадцять хвилин. – Із тобою все добре?

– Єву теж не бачу, – сказала Ліза. Для неї це був перший вихід у світ після пологів. Три місяці тому в них із чоловіком народилася донька. Він був корінним італійцем і працював у Мілані банкіром.

Зрозуміло, все це було складно. До цього важко було звикнути, якось пристосуватися, знайти якесь універсальне рішення. Часом Кіра «гризла» себе за те, що вона чогось не сказала, не спробувала підтримати розмову про трендові сумочки або уколи краси, замість того, щоб дозволяти сприймати себе як предмет інтер'єру або дурепою, яка мало в чому розбирається і мало що може сказати. Зараз вона «гризла» себе за те, що вона попросила Діану поставити її келих, поставивши в некомфортне становище і її, і себе саму.

У панорамному вікні відбивалася простора зала лакшері ресторану з білими шкіряними кріслами й навісними люстрами над кожним столом. У цей інтер'єр гарно вписувалися світлини жінок різного віку та різних національностей, які видавали ту чи іншу емоцію. Уже завтра вони стоятимуть на Хрещатику в найпопулярнішому виставковому центрі. Відображалася вона сама у світлій ошатній сукні та в босоніжках на низькому ходу. Благо в цьому сезоні таке поєднання було актуальним.

– Як тобі тут? Ми взимку оновили весь інтер'єр. Здається, відтоді ти ще не була, – промовив Михайло, спершись на хромовану трубу вздовж вікна, біля якої стояла Кіра.

– Мені дуже подобається. Я так розумію, труба спеціально для мене?

– Труба... А, звісно, – після легкої запинки розсміявся Михайло. – Усе для того, щоб тобі було зручно. Я ж люблю тебе і завжди радий бачити у своєму ресторані.

Лариса з'явилася за лічені хвилини. Схоже, дівчата все-таки її знайшли, остільки вона одразу ж узяла зі столу лімончелло й підійшла до Кіри, направляючи трубочки до її губ.