Частина п'ята

– Який я маю вигляд, дівчатка? – запитала Алла Петрівна, ретельно розглядаючи себе в дзеркало кілька днів потому.

– Приголомшливий, – всміхнулася Кіра, склавши руки на грудях Інги.

– На всі сто! – задоволено вигукнула дівчинка.

– Сподіваюся, це не вік. – Алла Петрівна нарешті відклала палантин, який намагалася гарно укласти на своїх плечах, і вдягнула пудровий жакет із чорними вставками поверх сукні футляр пудрового кольору.

Здається, після смерті Едуарда це було вперше – вона вперше, після цієї трагедії, збиралася на побачення зі своїм давнім приятелем і вперше мала такий приголомшливий вигляд.

– Все буде добре? – запитала вона, взуваючи лакові туфлі на середніх підборах, поглянувши на Кіру, що уже без Інги стояла на тому ж місті, обпираючись об стіну.

– Звичайно. Не хвилюйся. Хочу, щоб ти добре провела час.

– Я впевнена, що Микита сьогодні зателефонує або хоча б напише.

– Хоча б почитає моє позавчорашнє повідомлення, – розсміялася Кіра, хоча це було недоречно. Вона сама не розуміла, звідки взявся цей дурний сміх. – Я вже втомилася від цього.

Коли вона увійшла до своєї спальні, Інга вже сиділа в ліжку, гортаючи фотоальбом.

– Розкажеш мені про тата? – Вона часто просила про це, переглядаючи його старі фотографії.

Після локдауну Інга навідріз відмовлялася залишатися з нянею, називаючи себе вже дорослою дівчинкою. При цьому вона дуже часто просила відвести її до Кіри з Аллою, як вона називала свою бабусю, або ж, щоб Кіра приїхала до неї.

– Де це ви? Такі кумедні?

– У Ялті. – Кіра посміхнулася, розглядаючи фото з відпочинку п'ятнадцятирічної давнини, де в Едуарда було кучеряве волосся, а в неї – обгорілі плечі й дивний сарафан. – Ти не уявляєш, як я чекала моменту, коли повернуся додому й роздрукую ці фотографії.

– Але ти ж могла їх дивитися на телефоні.

– Не могла.

– На фотоапараті.

– Ні. У фотоапараті була плівка на двадцять чотири, тридцять шість або дванадцять кадрів. Її потрібно було всю використати й тільки після цього вийняти з фотоапарата й віднести до фотосалону, щоб там проявили, потім вибрати фотографії, які ти хочеш, щоб надрукували.

– О май гад! – вигукнула Інга, вдаривши себе по лобі.

Кіра запустила руку під ковдру і залоскотала її під ребрами, негайно змусивши розсміятися.

– Знаєш, у яких умовах ми жили на тому відпочинку?

– Звісно, у п'ятизірковому готелі з басейнами і системою «Все включено», – вже з іронією промовила Інга. Вона швидко включилася в цю гру.

– У дерев'яному будиночку з комарами та туалетом у дворі. А до моря йшли через увесь парк. Це десь хвилин двадцять моїм кроком.

– Ні. Який жах. Скажи, що це неправда, – не переставала сміятися Інга.

– Але в ті роки це вважалося круто, – задумливо промовила Кіра, після чого її погляд упав на більш сучасну фотографію гарної якості, зроблену цифровим фотоапаратом, що валялася в цьому самому альбомі, не вставлена у віконце. Вони всією компанією на світанку. Артем тримав її на руках, а Едуард обіймався з Євою. Кіра пам’ятала ту ніч. Вони сиділи в Артема вдома, потів зрозуміли, що скоро схід сонця, можна поїхати на пляж і побачити його.

Колись вона відчувала залежність від цих людей. Їй шалено подобалося мати таких друзів, збиратись з ними однією компанією десь біля вогнища чи в когось дома, коли батьки десь від’їжджали, як це було раніше, ходити на вечірки в нічних клубах чи співали караоке, грали в боулінг… Це справді було весело. Навіть не зважаючи на те, що Кіра ніколи не грала в боулінг і не співала караоке, їй було весело. Вона почувала себе природно у цьому всьому і їй хотілося бути такою в очах інших. Певною мірою це викликало азарт... Хотілося якимось чином вплинути на думку суспільства з приводу людей з інвалідністю, навчивши його нормально реагувати на те, що такі люди теж можуть з'являтися на модних вечірках, у колі своїх друзів, маючи привабливий вигляд; можуть пити мартіні в затишному ресторані разом із подругами, святкуючи вдалу здачу сесії так само, як ходити на побачення, подорожувати, займатися улюбленою справою та робити багато інших речей. Це дійсно все мало бути природно, без жодних додаткових питань.

___

– А тато любив млинці?

– Дуже любив. – Із кухні долинали голоси Інги та Алли Петрівни, разом із шипінням тіста на розпеченій сковорідці та запахом уже готових дріжджових млинців.

– А з чим більше любив – зі сметаною чи джемом?

Кіра скинула з себе ковдру та опустила на підлогу свої ноги.

– І з тим, і з тим.

– А ти з чим будеш? – запитала Інга, коли вона  вже була біля дверей кухні.

– Зі сметаною, – відповіла Кіра.

– І я теж. А Алла каже, що сметану їсти шкідливо. – На Інзі був бузковий сарафан. Її темне волосся було акуратно заплетене у дві кіски. Хоча, треба зазначити, що вона терпіти не могла таку зачіску. Аллі Петрівні потрібно було постаратися, щоб переконати її погодитись на це.