Частина третя

Ще було бажання вивчити італійську мову. Воно теж дуже добре описувало її характер і не з найкращої сторони. Єдине бажання, яке залежало виключно від неї самої. Що могло бути простіше? Кіра кілька разів чесно намагалася це зробити, знаходячи онлайн семінари та завантажуючи на свій комп’ютер різноманітні уроки. Потім приходило усвідомлення того, що вона не зможе вивчити цю мову досконало, не зможе говорити нею, не зможе застосувати у своєму житті... Для чого їй італійська? Кіра не любила займатися тим, у чому не бачила сенсу. Красиве виправдання власної ліні. Для чогось люди займаються вокалом, ходять у танцювальну студію, отримуючи задоволення від процесу навчання й не збираючись присвячувати цьому все своє життя.

– Дівчинко, а ти хто така, взагалі-то? Я тебе знаю? –  раптом запитала вона у квартирі на сорок першому поверсі, коли сиділа на м’якому дивані бежевого кольору, що стояв посередині кухні-вітальні.

– Знаєш, мамо, – хитро усміхалася Інга в піжамі тигра, застрибуючи до неї на коліна й обвивши руками її шию.

– Тобто я ще й твоя мама?

– Хіба тобі не потрібна така донька, як я?

– Така примхлива не потрібна.

– Я не примхлива.

– Ти б бачила, з яким виглядом Берекова ходить коридорами. Наче тепер вона власниця всього холдингу, – вимовила Лариса, виходячи з ванної в одному рушнику. – Ходила, – виправилася вона, знявши з голови краб, після чого волосся платинового кольору розсипалося по її плечах. – Зараз ми не перетинаємося. Якби Ед був живим, вона б ніколи собі такого не дозволила.

Кіра, важко зітхнувши, подивилася на картину навпроти, освітлювану бра по обидва її боки. Картина без підрамника, яку Лариса купила минулого літа на благодійному аукціоні. Контур силуету дівчини, яка однією рукою притримує поле свого капелюха, виведений білою фарбою на чорному фоні.

– Я вже не знаю, Лоро, що вона б собі дозволила, а що ні. Може, просто втиралася в довіру і вичікувала вдалий час. У всякому випадку, це все мерзенне.

– Мені вона завжди була мерзенна. Вибач, звісно, але мене тягне на блювоту, коли її бачу. Не кажучи вже про її солодкі промови. Вона не відпустить тебе, не зробивши сто компліментів. А ти стоїш, бачиш усю цю фальш і не знаєш, як реагувати. Тобі за неї соромно.

– Шкода тільки, що татусь цього всього не помічає, – зітхнула Кіра, запустивши пальці у хвилясте волосся Інги, ніби намагаючись його розчесати. Утім, та швидко зняла її руку зі своєї голови, не витримавши таких «тортур». –  Не розумію, що він у ній знайшов.

– А що зробила Вікторія Берекова? – тут же запитала Інга. – Це та, що веде ранкове шоу?

– Ранкового шоу їй мало. – Лариса вже ходила квартирою в діловому брючному костюмі. – Муха, тобі, між іншим, давно пора спати, замість того, щоб слухати дорослі розмови.

– Я не хочу спати. Ми з Кірою будемо лежати на моєму ліжку і дивитися твій нічний випуск новин.

– Так, звісно. Мій нічний випуск новин через три з половиною години.

– А до цього подивимося мультики.

– Так, все. Нафарбуюся в гримерці. Там світло краще, – рішуче повідомила Лариса, дістаючи з шафи свій плащ. – Без гримерів, звісно, кепсько. Так прийдеш, вони все тобі зроблять. – Вона мрійливо зітхнула.

Інга кинулася до неї, щоб обійняти. У цей момент Кіра зловила себе на думці про те, як сильно ця дівчинка схожа на свого батька – схожа на Едуарда.

– Маску взяла?

– Маска мені навряд чи знадобиться. Я автівкою, у студії ми з оператором тримаємо дистанцію. Але взяла, – усміхнулася Лариса. – Мені приємна твоя турбота, донечко.

Реальність цієї весни.

Всесвітня пандемія через страшний вірус COVID-19, про яку говорили країни Європи ще взимку, тепер була в Україні. І не тільки Європи. Здавалося, цей вірус охоплював увесь світ, вражаючи дедалі більшу кількість людей і забираючи їхні життя. Аеропорти, ресторани, офіси, тренажерні зали та салони краси, торгові центри – було закрито абсолютно все, щоб мінімізувати контакти й запобігти поширенню вірусу. Школи, вищі навчальні заклади та офіси могли продовжувати свою роботу тільки в режимі онлайн. Інтернетом ширилися кадри абсолютно порожніх вулиць навіть найбільших міст, що завжди кишіли натовпами туристів у будь-який час.

– Я сказала, що я не хочу в це грати. Не хочу і не буду, – крізь сон пробурмотіла Інга, перевертаючись на інший бік.

Кіра поправила на ній ковдру, поклала на стіл планшет, на якому вони не додивилися перший мультик із запланованих трьох, і вийшла з дитячої.

Останнім часом вона часто залишалася ночувати в цій квартирі. Її привозила Лариса на своїй машині, не бажаючи залишати Інгу саму, коли йшла на пізні ефіри, і не маючи можливості найняти няню.

Кіра підійшла до барної стійки й з'їла дольку мандарина, що лежала у фруктовниці під скляним ковпаком.

NIKITOS:

«Привіт! Не спиш?».

Повідомлення, яке з’явилась на її телефоні сорок хвилин тому, і яке Кіра читала, сівши на шкіряний диван. Вона мимоволі посміхнулась.