Частина друга

– Слухай, а в нас тут дубар. У Лондоні набагато тепліше, – разом із чоботями із крокодилячої шкіри шоколадного кольору, кинула Єва. – Про сніг я взагалі мовчу. Його ні тут, ні там нема.

Чесно кажучи, Кіра не очікувала її побачити цього дня у своїй квартирі, до того ж о дев'ятій тридцять ранку. Але Єва вміла робити сюрпризи, навіть такі.

– Я думала, ти ще там.

– Три години, як прилетіла. Завезла додому валізи й одразу до тебе. Паша хотів, щоб я ще кілька днів побула, але тоді вже всі квитки на літак розкупили. Можеш собі уявити? Були лише на сьогоднішній ранковий рейс і потім лише на п'ятницю. А ти знаєш, як мій дід реагує, коли я пропускаю прем'єру постановки його чергової вистави, – зізналася ця гламурна дівчинка з темними дрібними кучерями, що далися їй самою природою, та з привабливою хрипотою в голосі, прикрашаючи свою промову яскравою жестикуляцією.

Звичайно ж, у неї були свої недоліки, але Кіра любила її й завжди була рада бачити у себе гостях.

– О так! Мені це знайоме, – посміхнулася вона, маючи на увазі тему вистав.

– Ну так ось. Менше з тим. – Покрутившись перед дзеркалом, Єва граціозно закрила розчепіреними пальцями своє обличчя, наче балерина чи актриса, що невміло намагається зіграти трагедію всього свого життя. Утім, суть була не в цьому. Там була каблучка з білого золота, прикрашена сапфірами й досить великим діамантом посередині. – Я виходжу заміж! – Тріумфально прокричала вона.

– Я тебе вітаю. – Кіра кинулася на шию подруги. – Це класна новина.

Вона справді була задоволена. Два з половиною роки бурхливого роману її подруги з успішним бізнесменом з українським корінням та англійським паспортом, якого Єва зустріла під час відпочинку на лазуровому узбережжі Франції досягли свого апогею.

– Але з весіллям ми ще не визначились. Хочу все добре продумати. Із цим краще не поспішати, я вважаю, – додала Єва, увійшовши на кухню і, безпомилково відкривши потрібну шафку, щоб дістати келихи для шампанського. – До речі, нічого, що я так господарюю? Адже найкращою подругою вважається та подруга, яка приходить на твою кухню, відкриває холодильник і запитує, що ти будеш, – це була її улюблена фраза. – До речі, так боялася летіти, Ніколи не відчувала такого страху перед посадкою в літак.

Поставивши келихи на матову скляну поверхню столу, вона поринула у свою бурхливу розповідь про десятиденний відпочинок в Арабських Еміратах, де, за її словами, вони з Павлом жили в неймовірно крутому готелі. І де він зробив їй пропозицію новорічної ночі. Ще говорила про тиждень, який вона провела у будинку свого Павла під Лондоном. Це було в її стилі. Єва любила прикрасити своє і без того безтурботне життя. Здавалося, вона досить легко ним пархала, особливо не замислюючись про якісь глобальні речі.

– Не пам'ятаю, коли я пила шампанське о десятій ранку, – зізналася Кіра, втягуючи цей напій через соломинку, наче якийсь коктейль. Вона не могла підняти кружку або келих, тому через соломинку їй доводилося пити абсолютно все.

– Я думаю. У тебе ж не кожен день подрузі роблять пропозиції, – Єва торкнулася її келиха своїм, створюючи дзвін. – Отже, все могло бути набагато цікавіше, – зовсім у іншому настрої сказала вона. – Як ти? Я якось хотіла відволікти тебе своїми новинами, а тепер почуваюся зацикленою на собі дурепою.

– Ти відволікла, – щиро посміхнулася Кіра. – Я рада, що тобі самій удалося трохи вирватися з усього цього. Таке також треба робити.

– До кінця не вдалося, Кіро. Іноді накривало так, що я не розуміла, навіщо туди полетіла й що я роблю. – Єва провела руками по волоссю, прибираючи їх назад.

Кіра підперла щоку рукою. Вона дивилася на шматок сірого неба за вікном, прикритий кремовою шторою з органзи. Стіна праворуч від нього була викладена натуральним камінням. Ще кілька років тому це вважалося супер модним рішенням.

– Якесь почуття, ніби я живу в паралельній реальності. Машинально все роблю. Машинально ходжу, посміхаюся, машинально чогось хочу, чого повинна була б хотіти… Навіть не знаю, як правильно пояснити. – Вона помовчала, закусивши губу. – Я розумію, що час лікує, але часу теж потрібен час.

Єва заперечливо хитнула головою,

– Воно не лікує. Повір моєму досвіду. Втрата близьких – дуже серйозна штука. Час просто притуплює біль. А коли здається, що все: ти звикла до неї й можеш жити далі, вона загострюється з новою силою.

___

– Ви їй казали, що в наступному акті вийде на сцену її бабуся? – запитала літня жінка, зустрівши Кіру з матір'ю у фойє театру якраз навпроти великого дзеркала в позолоченій рамі. У ньому віддзеркалювалися вкриті килимовою доріжкою сходи, що вели на балкон, та кришталева люстра вгорі.

– Кіра знає, – коротко відповіла Алла Петрівна.

– Кріпися, дитино, – цього разу жінка звернулася безпосередньо до самої Кіри й кілька секунд простояла, тримаючи її за руку.

Це була типова представниця інтелігентних бабусь, які все життя пропрацювали в культурній або науковій сфері і яких терпіти не могла Кіра, хоча нічого поганого вони їй не зробили.

Рятівне й несподіване «привіт» за спиною, сильні чоловічі обійми, які колись діяли на неї особливим чином. Нині це просто чоловічі обійми, що нагадують про те, що вони надто довго не бачилися і про її зміни в житті. Трагічні зміни.