Розділ 7.3.

Зворотний шлях до палацу Мелісанда майже не запам'ятала. Усе злилося в суцільну, розмиту пляму кольорів та звуків. Одразу після того, як жриця оголосила їх чоловіком та дружиною, Люціан обережно відкинув її фату. Його губи ледь торкнулися її холодних вуст у короткому, радісному поцілунку. Він не наполягав на більшому, миттєво відчувши її крижану скутість. Її вартувало неабияких сил, щоб не відсахнутися в цей момент.

Відсторонившись, принц зазирнув у її очі. У його погляді промайнула щира стурбованість.

— Ти така бліда і зовсім холодна, — тихо промовив він, схилившись ближче. — Перехвилювалася?

Мелісанда лише ледь помітно кивнула, не в змозі вичавити із себе бодай слово, боячись, що її голос зірветься. Люціан м'яко посміхнувся, хибно прийнявши її скам'янілість за дівоче хвилювання та втому від виснажливої церемонії.

— Залишилося зовсім трохи, — підбадьорливо прошепотів він, пропонуючи їй лікоть. — Тримайся на мене.

Вони рушили до виходу. Кожен крок нескінченними храмовими сходами давався Мелісанді силою. Важка весільна сукня тягнула вниз, шлейф плутався під ногами. Коли дівчина ледь помітно оступилася на одній зі сходинок, Люціан миттєво зреагував — він міцно, але обережно підхопив її за талію.

— Обережно. Я тримаю, — пролунав його оксамитовий голос над самим її вухом.

Біля екіпажу принц особисто подав їй руку, надійно підтримуючи, поки вона підіймалася по підніжці. Коли Мелісанда опустилася на сидіння, він дбайливо розправив важкі складки її спідниці, перш ніж сісти поруч. Його уважність та ніжність мали б стати втіхою, але замість цього викликали лише новий напад внутрішньої відрази до ситуації. Саме в цю мить до горла дівчини остаточно підкотив тугий, гіркий клубок, і всі її сили відтепер йшли лише на те, щоб втримати його всередині.

Тепер вони їхали у кареті вже вдвох. Містяни не вгамовувалися: натовп вирував уздовж вулиць, жінки махали хустинками, а звідусіль лунали оглушливі вигуки з побажаннями довгого життя та, що найгірше, швидкої появи багаточисленних спадкоємців. Кожне слово про дітей відзивалося в шлунку Мелісанди новим болючим спазмом.

Люціан, щиро наляканий її застиглим, блідим обличчям та порожнім поглядом, не відпускав її руки ні на мить. У відкритій кареті  вони залишалися на видноті у всього міста, і це перетворювало поїздку на справжні тортури. Тисячі очей стежили за кожним їхнім рухом. Шум натовпу, оглушливі вигуки з побажаннями та яскраві квіти, що летіли їм під колеса, навалювалися на Мелісанду важкою, задушливою хвилею, позбавляючи можливості вільно дихати навіть на свіжому повітрі.

Принц постійно щось тихо шепотів, нахиляючись до самого її вуха, щоб перекрити гул вулиці, та заспокійливо погладжував її крижані пальці своїми гарячими долонями.

— Усе добре, Мелі, — його голос звучав м'яко, з тією особливою інтонацією, яка мала б дарувати відчуття безпеки. Він непомітно стиснув її долоню, ховаючи цей жест за складками її сукні. — Спробуй хоча б злегка кивнути їм, ми вже майже на місці. Тобі просто потрібно відпочити. Цей день... він підкосив би кого завгодно. Стільки поглядів, стільки тиску... Я поруч, чуєш? Тобі більше нічого не загрожує.

Він приймав її стан за надмірне хвилювання та втому від виснажливої церемонії, не розуміючи, що кожен його дотик, кожна спроба виявити щиру турботу лише посилюють її нудоту до межі. Мелісанда дивилася на його занепокоєне обличчя через тонку пелену сліз, які не мала права пролити на публіці, і їй хотілося кричати від безвиході. Його доброта душила її гірше за будь-яку грубість, бо була незаслуженою пасткою. Кожне лагідне слово Люціана нагадувало їй про те, яку ціну вона платить, і про Кілліана, якого вона зрадила цим шлюбом.

Колеса карети нарешті загриміли по бруківці внутрішнього двору палацу, ховаючись за високими кованими воротами від цікавих очей натовпу. Люціан першим спішився і дбайливо допоміг їй вийти, практично тримаючи на руках, бо її ноги остаточно відмовлялися слухатися. Вони пройшли нескінченними коридорами, повз гвардійців, що схиляли голови перед новоспеченим подружжям. Мелісанда йшла наче в тумані, рахуючи кроки й зосереджуючись лише на одному — не впасти прямо тут.

Щойно важкі двері її покоїв зачинилися за ними, відрізаючи весь інший світ, Мелісанда більше не змогла грати свою роль. Напруга, яка тримала її весь день, лопнула, наче перетягнута струна.

Вона різко, майже грубо висмикнула свої руки з долонь принца і зробила крок назад, збільшуючи дистанцію. Люціан від несподіванки розгубився, його брови здивовано злетіли вгору.

— Мелісандо? Що з тобою? — він зробив рух, намагаючись знову підійти до неї, і протягнув руку. — Тобі зле? Ти зовсім без кровинки в лиці. Покликати королівського лікаря?

— Ні! — її голос прозвучав занадто різко, майже як ляпас у тиші кімнати. Вона вчасно схаменулася, помітивши, як здригнувся Люціан, і спробувала вирівняти дихання, хоча серце скажено калатало десь у горлі. — Тобто... ні, не треба лікаря. Будь ласка.

— Але ти ледь стоїш, — наполягав принц, і в його очах знову прокинулося те саме нестерпне, щире співчуття. — Дозволь мені хоча б допомогти тобі. Ця сукня... я можу покликати служниць, або сам допоможу відстебнути цей важкий шлейф, щоб тобі стало легше дихати...

— Мені просто... — слова застрягали в сухому горлі, важка тканина сукні здавалася залізним панциром, який не давав зробити вдих. — Мені терміново потрібно… у вбиральню. Будь ласка, Люціане. Мені треба побути самій. Кілька хвилин.

Вона не стала чекати на його відповідь чи дозвіл. Повернувшись, Мелісанда буквально втекла, важко тягнучи за собою золотий шлейф, який із гучним шурхотом волікся по паркету.

— Мелі, почекай! — розгублено гукнув він їй услід.

Але вона вже заскочила до суміжної кімнати й захлопнула за собою важкі двері, миттєво провернувши замок ізсередини.

Опинившись наодинці з собою у просторій кімнаті, Мелісанда безсило впала на коліна просто на холодний кахель. Важкий поділ сукні розлетівся навколо неї біло-золотою хмарою, яка тепер здавалася брудною калюжею фальшу. Її шлунок судорожно стиснувся, і дівчину врешті знудило. Тіло здригалося від жорстоких, болісних нападів. Оскільки за останню добу через клубок страху в горлі вона не змогла проковтнути ні крихти, її вивертало лише пекучою, гіркою жовчю, яка обпікала стравохід.