Розділ 7.1: Королівське весілля

До весілля залишався лише один день. Останні чотири тижні підготовки промайнули для Мелісанди наче в густому, задушливому тумані. Вона сиділа біля вікна своїх розкішних покоїв, дивлячись у порожнечу, і досі не могла до кінця прийняти, що все це насправді відбувається саме з нею.

Щоранку вона прокидалася з відчайдушною надією, що все це виявиться лише маренням. Здавалося, варто тільки міцно заплющити й знову відкрити очі — і цей кошмар скінчиться, а її мрія про щасливе життя з Кілліаном знову стане єдиною можливою реальністю. Проте дива не ставалося. Щоразу, розплющуючи очі, вона бачила, що все ще замкнена у своїй золотій клітці.

Від колишньої метушні, коли вона навіть не могла спокійно встояти на місці під час примірки, не лишилося й сліду. Тепер кожен її крок робився під невсипним наглядом цілої армії покоївок та фрейлін. Список леді для її почету затверджував особисто король, тож у предметі їхньої лояльності Мелісанді сумніватися не доводилося жодної миті. Вони були не прислугою, а витонченими наглядачами. Навіть єдина можлива розрада була їй недоступна: батьків до неї пускали суворо дозовано і виключно під пильним наглядом чужих очей та вух.

Усі справжні приготування до найгучнішого свята королівства робилися абсолютно без неї. Їй залишили лише жалюгідну ілюзію влади: з уже готових, ретельно відібраних кимось варіантів Мелісанді дозволялося обрати квіти для залу чи колір святкових серветок. Усе інше було вирішено наперед.

Її дні нагадували липке, холодне болото, що невідворотно затягувало її все глибше. Час втратив свій звичний плин, перетворившись на нескінченний, механічний цикл одних і тих самих дій.

Сніданок з королівською сім'єю. З обов'язковими натягнутими посмішками, фальшивими компліментами та нудотним дзвоном срібла по порцеляні. Прогулянка в саду, чітко вивіреними до сантиметра маршрутами під пильним, оцінюючим наглядом фрейлін, де навіть спів птахів здавався штучним і завченим. Примірка сукні, нескінченні метри білого чистого шовку та парчі, які колись дарували радість, а тепер відчувалися на тілі як розкішний саван. Обід у своїх кімнатах, коротка мить тиші, яку все одно отруйно пригнічувало усвідомлення варти за важкими дверима. Зустріч з розпорядниками для погодження деталей. Мелісанда лише механічно кивала головою, затверджуючи дрібниці свята, яке не мало для неї вже жодного сенсу. Вечеря. Важкий, тривожний сон.

А зранку — все по колу. Кожен новий світанок був безжальною, виснажливою копією попереднього, крапля за краплею вимиваючи з неї залишки волі та надії.

Мелісанда сиділа на глибокому підвіконні малої вітальні, підібгавши під себе ноги, і безсило притискалася лобом до холодного шибкового скла. Ця раптова прохолода принесла полегшення, але лише на коротку мить — внутрішній жар розпачу й тривоги був надто сильним, щоб його вгамувати. За вікном розстилалося похмуре, важке небо. Воно було щільно затягнуте сірими дощовими хмарами, які, здавалося, от-от мали пролитися над столицею важкими сльозами, неначе повністю віддзеркалюючи її власний настрій.

Її погляд мимоволі ковзнув углиб кімнати й зупинився на манекені, що самотньо височів точно посеред вітальні. На ньому розвісили вже повністю готове весільне вбрання. Її особистий, розкішний, майстерно пошитий трагічний саван.

Якою ж разючою, майже фізично болючою була різниця між цим монстром і тією сукнею, яку вона приміряла всього чотири тижні тому у вітальні батьківського маєтку. Тоді це була невагома хмара з білого шовку, що стелилася по підлозі м’якою піною. У кожному стібку, у кожній дрібній перлині, пришитій до корсета, жила її мрія — чиста, світла, сповнена передчуття та тихого щастя. Та сукня була легкою, мов подих вітру, вона дарувала крила й змушувала серце калатати від радості.

Ця ж... Ця нова сукня, затверджена королівським двором для майбутньої кронпринцеси, здавалася втіленням її падіння. Важка, жорстка парча, густо розшита золотими нитками та масивними дорогоцінними каменями, які тепер холодно й хижо виблискували в напівтемряві кімнати. Вона була громіздкою, непомірно пишною, занадто кричущою. Для Мелісанди в ній було занадто всього. Кожен шов, кожна негнучка складка наче кричали про статус, про політичний борг, про чужу залізну волю, яка безжально розчавила її життя.

Ця сукня не обіцяла любові — вона вимагала повної покори. Вона була задушливою навіть на вигляд, перетворюючи наречену на живий манекен для демонстрації королівської величі. І дівчина з жахом розуміла: щойно завтра вона дозволить затягнути на собі корсет цього золотого обладунку, він остаточно перекриє їй повітря, поховавши під собою колишню Мелісанду назавжди.

Раптовий, дикий імпульс спалахнув у її свідомості, випалюючи залишки заціпеніння. Їй захотілося підхопитися з підвіконня, підбігти до цього чудовиська з парчі й золота і власноруч розірвати його на шматки. Знищити. Спотворити так, щоб завтра нічого було одягати, щоб весь цей фальшивий спектакль розсипався прахом. Вона вже майже бачила, як тріщить під її пальцями важка тканина...

Але не встигла вона навіть поворухнутися, як магічний контракт болюче нагадав про себе. Груди раптом здавило знайомим, крижаним спазмом, від якого перехопило подих, а мітка під шкірою спалахнула вогнем, попереджаючи про наслідки. Вона не мала права на бунт. Вона не мала права навіть на захист власної гідності.

Останні сили наче покинули її в цей момент. Мелісанда безсило сповзла з підвіконня, її ноги підкосилися, і вона впала просто на товстий килим, посеред розкішної вітальні, яка стала її в'язницею.

І тут, вперше за весь час перебування в палаці, вона більше не змогла тримати маску холодної, вихованої аристократки. Захисні бар'єри, які вона так ретельно вибудовувала перед фрейлінами й принцом, рухнули в одну мить. Дівчина заридала. Гірко, нестримно, ховаючи обличчя в долонях, щоб заглушити звуки, які могли почути гвардійці за дверима.

Тіло струшували важкі, хворобливі ридання. Це були сльози не просто від страху перед завтрашнім днем. Це було прощання. З кожною гарячою сльозою, Мелісанда назавжди відпускала своє минуле. Вона прощалася зі своєю наївною мрією про тихе щастя, з образом Кілліана, який більше їй не належав, і з тією дівчиною, якою вона була всього чотири тижні тому. Надія на порятунок, яка досі жевріла десь на самому дні серця, остаточно згасла, залишаючи після себе лише попіл і холодну, непроглядну темряву.