Розділ 6.1: Карти розкриті

Холод каміння проникав крізь тканину одягу, пробираючись до самих кісток, але Кілліан цього не відчував. Він сидів прямо на підлозі камери, відкинувши голову назад і важко спершись потилицею на вогку, шорстку стіну. Його погляд був порожнім і немиготливим, сфокусованим десь у невидимій точці простору.

Час втратив для нього будь-який вимір. Світло, що скупо пробивалося крізь невелике заґратоване вікно під самою стелею, повільно повзло по стіні, змінюючи кут і відміряючи години. Але для Кілліана світ зупинився і розлетівся на друзки ще кілька годин тому.

Там, на брудній підлозі, за кілька кроків від його чобіт, валялися два шматки паперу. Зім'ятий лист із зламаним багряним сургучем, поруч химерно прикрашене золотом запрошення, що виблискувало в тьмяному світлі, наче відверто знущаючись з його горя. Запрошення на весілля Мелісанди. З принцом.

Коли знадвору сухо заскреготав важкий металевий засув і охоронець мовчки просунув у камеру тацю з обідом, Кілліан навіть не поворухнув головою. Миска з якоюсь нехитрою юшкою так і залишилася стояти на підлозі, поки не охолола. Увечері ритуал повторився. Слабкий брязкіт посуду, тихі кроки за дверима — усе це долинало до нього ніби крізь товщу крижаної води. Обід і вечеря стояли недоторканими, зливаючись із сірістю камери.

Він не відчував голоду. Здавалося, він взагалі розучився відчувати щось базове, людське. Натомість у грудях розросталася всепоглинаюча, задушлива чорна діра. Біль межував з люттю, що випалювала його зсередини, залишаючи по собі лише попіл зневіри.

«Як вона могла?» — це питання луною відбивалося у його свідомості, отруюючи кожну думку.

Злість, пекуча й сліпа, накочувала хвилями. Вона змушувала його дихати частіше, а пальці — мимовільно стискатися в кулаки до побіління кісточок. Йому хотілося кричати, рознести ці кам'яні стіни на піщинки голими руками, вивільнити всю свою магію, щоб спалити дощенту кожного, хто стояв за цим фарсом. Але лють швидко захлиналася у в'язкому, гіркому відчаї. Він виявився абсолютно безсилим перед зрадою, вміщеною на двох аркушах паперу.

Усі їхні таємні зустрічі, дотики, погляди, які вони ділили на двох... Невже все це було ілюзією? Невже вона так легко відмовилася від нього заради корони? Чи її змусили? Але магічна печатка її батька на розриві заручин кричала про інше. Граф Авенар нізащо не пішов би поперек бажання доньки. Це значить Сана погодилася.  Його просто кинули, як непотрібного старого пса.

Камера поступово тонула в густих, холодних сутінках, забираючи з собою залишки світла. Кілліан так і продовжував сидіти нерухомо у темряві, наче сам перетворився на кам'яну статую, назавжди поховану під уламками власного зруйнованого життя.

Короткий, гарячковий сон, який зрештою зморив його ближче до світанку, не приніс омріяного полегшення. Навпаки, він лише дужче роз'ятрив свіжу рану, змушуючи її кровоточити з новою силою. Варто було Кілліану заплющити очі, як свідомість підсовувала йому образи, що тепер здавалися витонченими тортурами.

Він бачив її. Мелісанда стояла перед ним, жива й яскрава. Здавалося простягни руки і вхопиш. Він чув її сміх — той самий, безтурботний і легкий, який колись зцілював його після найважчих буднів. Бачив її посмішку, звернену тільки до нього, ловив тепло її погляду під час їхнього останнього пікніка... Прокидаючись у холодному поту, Кілліан судорожно хапав ротом повітря, але в груди наче наливався свинець.

Він щиро, до глибини душі зневажав самого себе. Його вивертало від власної слабкості, бо навіть тепер, розтоптаний і зраджений, він не міг змусити себе злитися на неї. Не на Мелісанду. Лють могла бути спрямована на весь світ, на короля Аларіка, на принца Люціана, на підступні палацові закони, але серце вперто відмовлялося бачити в коханій ворога. Він карав себе за те, що продовжував шукати їй виправдання в думках, чіпляючись за примарну надію там, де магічна печатка на документі вже поставила жирну крапку.

Минав уже другий день його перебування в цій кам'яній пастці. Кілліан залишався на тому ж місці, байдуже спостерігаючи за тим, як повільно повзуть тіні. Рутина в'язниці проходила повз нього: він мимохідь відзначав чітку зміну вартових, чув брязкіт зброї та глухі, монотонні голоси охоронців. Йому знову і знову приносили їжу, але свіжі таці залишалися недоторканими, як і попередні. Вони просто стояли поруч, нагадуючи про плин часу, який для самого мага втратив будь-який сенс.

Це добровільне голодування не було викликом чи актом протесту — у Кілліана просто не залишилося внутрішнього ресурсу, щоб зробити бодай один рух чи ковток. Організм відмовлявся приймати будь-що, виснажений отрутою власних думок і випаленою вщент надією.

Під кінець другої доби, коли під стелею камери знову згустилися важкі, непроглядні сутінки, знайомі кроки в коридорі змусили його ледь помітно здригнутися. Важкий металевий засув скреготав довго і натужно, луною віддаючись у тиші підземелля.

Двері відчинилися, і в камеру увійшов батько. Маркіз Рутгер зупинився на порозі, тримаючи в руці тьмяний каганець. Його суворий, проникливий погляд миттєво оцінив і дві недоторкані таці з холодною їжею, і знесилену, але все ще напружену, наче натягнута струна, постать сина.На обличчі батька не було ані краплі співчуття. Натомість у його очах читалася лише холодна, майже відсторонена цікавість — саме з такою байдужістю дослідник спостерігає за комахою, що марно б'ється об скло.

— Вирішив померти з голоду? — спокійно запитав маркіз, розрізавши тишу камери своїм глибоким голосом. — Хочеш стати великим мучеником? Символом дурної юнацької закоханості, про яку складатимуть жалісливі пісні для прачок?

Кілліан не відповів. Його навіть не зачепив цей тон. Слова батька просто відбилися від невидимого панцира абсолютної апатії.

Рутгер зробив крок уперед, ставлячи каганець на невеликий кам'яний виступ у стіні. Тіні в камері химерно смикнулися.

— Досить грати в цю трагедію, Кілліане, — тон маркіза став діловим, набуваючи звичних владних ноток. — Нам потрібно обговорити твоє майбутнє. Сидіти тут і жаліти себе — розкіш, якої спадкоємець Брантів не може собі дозволити. Особливо зараз. Король чудово усвідомлює, якої образи завдав нашому роду його син. І він готовий заплатити належну ціну за цю витівку.