Розділ 5.2.

Свідомість поверталася повільно, пробиваючись крізь густий, в'язкий туман. Першим, що відчув Кілліан, був тупий, пульсуючий біль у потилиці, який віддавав у скроні при найменшій спробі поворухнутися. Потім прийшов холод — пронизливий, застояний холод підземелля, що пробирав до самих кісток.

Він зі стогоном розплющив очі. Зір сфокусувався не одразу: темні плями довго плавали перед очима, поки нарешті не перетворилися на обриси низького кам'яного склепіння. Кілліан лежав на жорсткому дерев'яному ліжку, ледь прикритий тонким, колючим покривалом.

Це була типова гарнізонна гауптвахта, більше схожа на кам'яний мішок, ніж на кімнату. Десь високо під самою стелею виднілося вузьке, зарішечене товстими іржавими прутами віконце, яке слугувало скоріше для вентиляції, ніж для освітлення. Крізь нього ледь пробивалося тьмяне світло сірого дня. З меблів у камері був лише грубо збитий стіл, хисткий стілець та незмінне дерев'яне відро в кутку.

Кілліан звично потягнувся до свого внутрішнього джерела, щоб викликати іскру тепла і притупити біль, але натрапив на глуху, мертву стіну. Всередині було порожньо. Він перевів погляд на стіни: у напівтемряві тьмяно поблискували вкарбовані в камінь смуги спеціальних сплавів. Антимагічний контур. Гаральд не жартував, коли вирішив закрити його тут.

Дезорієнтація тривала недовго. Щойно мозок почав працювати ясніше, спогади обрушилися на нього лавиною, б'ючи болючіше за фізичний удар. Лист Торстена. Кожне слово, написане в поспіху та відчаї. «Мелісанда виходить заміж за цього напищеного королівського павича!» Мовчання Сани. Холодні очі Гаральда. Зрада.

— Якого біса... — хрипко вилаявся Кілліан під ніс, до болю стискаючи пальцями край ліжка.

Переборюючи нудоту і сильне запаморочення, він змусив себе сісти. Світ знову хитнувся, але офіцер втримав рівновагу. Він опустив ноги на крижану підлогу і, важко спираючись на вогку стіну, підвівся на повний зріст. Серце калатало, як скажене, розганяючи кров, а в голові билася лише одна думка — йому потрібно вибратися звідси. Будь-якою ціною.

По той бік масивних залізних ґрат, що замінювали двері, почувся брязкіт броні та важкі кроки. До камери підійшов вартовий. Світло від настінних кристалів його беземоційне обличчя. Солдат просто виконував наказ коменданта. Він зміряв поглядом блідого, але вже стоячого на ногах бранця.

— Очуняв нарешті, — байдуже констатував вартовий, перекрикуючи тихе гудіння протягу в коридорі.

Він не став чекати, поки Кілліан заговорить чи почне вимагати пояснень.

— Піду доповім керівництву, — коротко кинув солдат, розвернувся на п'ятах і покрокував геть.

Луна від його важких кроків ще довго відбивалася від склепінь каземату, залишаючи Кілліана наодинці зі своїм безсиллям і відчайдушною панікою, що розросталася в грудях з кожною секундою.

Кроки почулися знову приблизно за двадцять хвилин. Кілліану, чия голова все ще вибухала тупим болем, було важко точно вимірювати час у цій сирій напівтемряві, де єдиним орієнтиром слугувало бліде світло з вентиляційного віконця.

Він вичікував, туго натягнутий, наче тятива. Кожен м'яз тіла затерп від напруги, а пальці мимоволі стискалися в кулаки, хоча без магії вони мало що могли вдіяти проти залізних ґрат. Кілліан очікував побачити коменданта. Він подумки підбирав слова, збираючись виплеснути на Гаральда всю свою лють, вимагати негайних пояснень і змусити того пошкодувати про кожну секунду цього абсурду та про боягузливий удар у потилицю. Що б не задумував старий гарнізонний вовк, Кілліан збирався нагадати йому, хто з них вище за статусом.

Але коли світло смолоскипа знову розігнало морок коридору, важкого брязкоту комендантських обладунків не пролунало.

Натомість кроки були тихими, розміреними і... жахливо знайомими. Так ступала людина, яка ніколи нікуди не поспішала, бо весь світ і так крутився навколо неї. Звук дорогих чобіт по крижаних кам'яних плитах відбивався від склепінь каземату, змушуючи серце Кілліана пропустити удар.

Тінь, що зупинилася по той бік залізних дверей, була високою і бездоганно рівною. Світло вихопило важкий дорожній плащ із багатим хутряним коміром, суворий темно-синій мундир без жодної порошинки і обличчя з різкими, наче висіченими з граніту рисами. Обличчя, з якого Кілліан успадкував колір очей та лінію підборіддя, але ніколи не міг перейняти цю абсолютну, мертву байдужість.

Перед камерою стояв його батько. Маркіз Рутгер сай Брант.

Батько спокійно опустив погляд на сина, розглядаючи його так, ніби перед ним був не спадкоємець роду, а бракований кінь у стайні. На його обличчі не було ні гніву, ні провини — лише холодне, аристократичне незадоволення.

Кілліан рвучко підвівся і зробив крок до ґрат. Біль у потилиці відступив на другий план, затоплений пекучою, відчайдушною злістю.

— Випустіть мене, — процідив він крізь стиснуті зуби, дивлячись прямо в холодні очі батька. — Негайно. Що ви взагалі влаштували?

Вони ніколи не ладнали. Кілліана нудило від батькових методів — від цієї аристократичної безжальності, де люди були лише цифрами у звітах та фігурами на карті земель. Але політичні розбіжності були нічим порівняно з глибокою, невикоріненною особистою образою. Кілліан був живим наслідком батькової зради. Син звичайної коханки, яка завагітніла випадково, через батькову необережність, і яку маркіз без жодних докорів сумління викинув зі свого життя, щойно вона стала незручною. Те, що пізніше Кілліана визнали спадкоємцем роду, не змінило нічого. Він знав, ким є його батько, і щиро його зневажав.

Кілліан зробив важкий крок уперед, міцно вчепившись пальцями в холодні залізні ґрати. Очі його палали від гніву.

Маркіз навіть не ворухнувся. Його обличчя залишалося ідеальною маскою аристократичної байдужості.

— Ти посидиш тут, Кілліане, — спокійно і беземоційно відповів Рутгер. — Рівно стільки, скільки потрібно, щоб ти не наробив дурниць і не скомпрометував наш рід.

Батько неквапливим рухом дістав з-під свого теплого плаща складений удвоє свіжий випуск «Столичного вісника» і просунув його крізь залізні прути.