Розділ 5.1: Момент зневіри

“Кожна зрада починається з довіри”

 — Мартін Лютер

Подорож до північного кордону зайняла чотири дні. Чотири дні, протягом яких Кілліан майже не розгинав спину в сідлі, долаючи милі, кожна з яких все більше віддаляла його від столиці та Мелісанди. Краєвид поступово змінювався: зелені пагорби центральних земель поступалися місцем суворим, скелястим передгір'ям, а повітря ставало холоднішим, просякнутим ароматом хвої та вічної вогкості.

Фортеця «Срібний щит» постала перед ним на заході сонця. Це була масивна споруда з чорного каменю, що виглядала так, ніби сама виросла зі скелі. Вона зустрічала приїжджих пронизливим вітром, що гуляв між скелями. Коли важкі ворота з глухим гуркотом відчинилися, впускаючи загін Кілліана, він відчув, як на плечі лягає невидимий вантаж відповідальності. Це було місце, де дисципліна викарбувана в самому повітрі, а кожна тінь здавалася підозрілою.

Поки воїни займалися розвантаженням коней та влаштуванням табору, Кілліан не пішов до коменданта, хоча й відчував на собі очікуючий погляд ад’ютанта. Замість цього він знайшов затишний куточок біля кам’яної стіни, захищений від прямого вітру, і дістав з підсумка невеликий аркуш паперу та перо.

Він знав, що його лист не потрапить до рук Мелісанди миттєво. Магічні вісники хоч і були в рази швидшими звичайної пошти, та все ще вимагали часу, поки послання буде вручене. Він зосередився, вкладаючи в слова всю ту теплоту, яку не міг висловити особисто.

Кілліан не був надто майстерним в словах. Та часті відрядження змусили його навчитися говорити красиво. Він знав що Сана чекає кожен його лист з нетерпінням. І хотів бути впевненим, що викликає посмішку на її обличчі. 

«Дорога зайняла чотири дні, Сано. «Срібний щит» зустрів мене лише холодним снігом та порожніми коридорами. Обіцяю: як тільки розберуся з цим безладом на кордоні, повернуся до тебе. Сумую за тобою більше, ніж здатен описати в одному листі.

Твій Кілліан».

Закінчивши, він прошепотів слова заклинання. Папір у його руках почав згортатися, набуваючи обрисів птаха. Спочатку незграбний, він швидко розправив крила, взлітаючи в повітря. Заклинання було доволі простим, але потребувало концентрації. Кілліан подумки відтворив перед собою обличчя нареченою, надсилаючи простий імпульс віснику..

Птах зробив коло над фортецею, спіймав потоки вітру і стрімко полетів на південь, у бік столиці. Кілліан провів його поглядом, доки той не перетворився на ледь помітну крапку в передвечірньому небі.

Комендант фортеці, Гаральд, чекав на нього в штабі. Він не приховував своєї втоми — очі його були червоними від недосипу, а стіл завалений не так картами нападів, як звітами про магічні збурення. .

— Капітан сей Брант, — комендант кивнув, не встаючи з-за столу. — Сподіваюся, ваша присутність тут — це не просто данина столичним протоколам.

— Моє завдання — оцінити стан щитів, — відповів Кілліан, підходячи до столу. — Мені передали, що вони «фонять».

Гаральд вказав на карту, де вздовж кордону тягнулася широка смуга, густо вкрита позначками.

— Ось тут, по всьому сектору. Вони вібрують. Вже тиждень. Ми не бачимо ворожих армій, не відчуваємо присутності розвідників, але щит поводиться так, ніби його щось «лоскоче». Це дратує і змушує нервувати людей. У столиці сусідів зараз повний хаос: перевороти, зміни урядів, голодні бунти. Можливо, це їхній магічний викид? Відлуння їхніх внутрішніх розборок?

Кілліан схилився над мапою, вивчаючи позначки. Він знав, як важливо не допустити помилки: якщо це провокація, їм треба відповідати силою, якщо ж просто «магічний шум» через нестабільність сусідів, то надмірна реакція може спровокувати справжню війну.

— Ви припускаєте, що це випадковість? — спитав Кілліан.

— Я припускаю, що ми боїмося привидів, — зітхнув Гаральд. — Але якщо я проігнорую це, а завтра сюди пройде диверсійна група, голову знімуть мені. Ваша робота — сказати, чи маємо ми реальну діру, чи наші маги просто перепрацювали.

— ❖ —

Наступний день перетворився на низку перевірок. Кілліан разом із вартовими та приставленим магом проходив вздовж периметра. Він бачив, як повітря в окремих точках ніби «тремтіло» — наче гаряче марево влітку, хоча навколо панувала прохолода. Жодної цілеспрямованої атаки, жодного сліду магічної зброї. Проте відчуття було недобрим.

Він працював до пізнього вечора, намагаючись відсікти все зайве. І що довше він занурювався у цей «шум», то більше відчував, що це не просто хаос. Це було схоже на спробу налаштуватися на чужу частоту. Але чиє це було налаштування? І чи не готують сусіди під прикриттям власних негараздів щось значно підступніше?

Під кінець дня, втомлений і пригнічений невизначеністю, Кілліан повернувся до своєї кімнати. Тиша «Срібного щита» тиснула на вуха. За понад добу він не отримав жодної звістки від Мелісанди. Раніше вона відповідала майже миттєво. Ця тиша з боку коханої почала дратувати його значно сильніше, ніж будь-які прикордонні аномалії.

Він вів пером по паперу, відчуваючи, як у серці зароджується справжня тривога. Це не було військове передчуття — це був особистий біль, який він намагався сховати за холодним офіцерським мундиром.

«Сано... — почав він другий лист. — Тут кордон виглядає як натягнута тятива, що от-от лопне від невідомості. Я цілий день вивчав ці дивні збої в щитах, але відповіді досі немає. Та куди більше за ці скелі мене турбує твоя тиша. Я знаю, ти була зайнята, але будь ласка, надішли хоч слово. Я повинен знати, що ти в безпеці. Тут холодно, але без твоїх листів стає взагалі нестерпно».

Закінчивши писати, Кілліан звично прошепотів формулу заклинання. Цього разу магічний птах згорнувся швидше і вийшов куди більш різким у рухах — чи то через практику, чи то через нетерпіння, яке Кілліан несвідомо вклав у магію. Вісник змахнув паперовими крилами, майнув білою плямою і розчинився в темряві нічного неба, прямуючи на південь.