Розділ 4.1: Точка неповернення

“Я вчинив насильство
над власним серцем.”

  — Едгар Аллан По

Сон був важким, в'язким, немов темна вода, що невблаганно тягнула на дно. Мелісанда виринула з нього різко, від гучного клацання замка — двері її покоїв відчинилися без жодного стуку.

Дівчина підскочила на ліжку, інстинктивно натягуючи ковдру до самого підборіддя. Серце шалено калатало десь у горлі, забиваючи подих. Вона була розгублена й дезорієнтована. Після безсонної ночі, сповненої тривожних думок та уривчастих жахіть, її тіло нило, а в голові паморочилося. 

На порозі стояв секретар короля. Його погляд — холодний, чіпкий і безпристрасний — одразу просканував кімнату й зупинився на дівчині, що згорнулася на розкішному ліжку. Майже миттєво його очі звузилися, зачепившись за стрічку. що обмотувала її долоню. В самій кумнаті все ще вловлювався легкий металічний запах крові.

— Що з вашою рукою, леді Мелісандо? — його голос пролунав надто різко, в кожному звуці бриніла неприхована підозра.

Мелісанда мимоволі стиснула пальці, ховаючи долоню в складках ковдри, і змусила себе зробити глибокий вдих.

— Вчора ввечері розбилася тарілка, — вимовила вона, докладаючи всіх зусиль, щоб голос звучав рівно. — Я випадково порізалася уламком, коли намагалася її підняти.

«Пробач мені», — подумки звернулася вона до безіменної служниці, яка прибирала її кімнату. Дівчину, скоріш за все, суворо покарають за таку обурливу «недбалість», але вибору в Мелісанди не було. Справжня причина поранення мала залишитися таємницею за будь-яку ціну.

Секретар ще кілька секунд пропалював її поглядом, ніби зважуючи кожне слово та шукаючи ознаки брехні, але зрештою ледь помітно кивнув, приймаючи відповідь.

— Приведіть себе до ладу. І якомога швидше, — відчеканив він крижаним тоном. — Його Величність не любить чекати. Я буду за дверима.

Він вийшов в коридор. пропускаючи повз себе служницю. Це була вже інша дівчина. мимохідь відмітила Мелісанда. Не та що була вчора. У руках вона тримала нову сукню — розкішну, але важку, з дорогої тканини, що більше нагадувала вишукану броню, ніж одяг.

— Дозвольте допомогти вам одягнутися, міледі, — боязко пропищала дівчина, роблячи крок до ліжка.

Нерви Мелісанди були натягнуті як струна, що ось-ось лусне.

— Не треба! — різко і грубо кинула вона, вириваючи сукню з рук ошелешеної служниці. — Не смій мене торкатися.

Побачивши, як служниця здригнулася, дівчина трохи зменшила напір, але тон залишився непохитним.

 — Тобто... зачекай тут. Я впораюся сама.

Вона швидко пройшла до ванної кімнати і міцно зачинила за собою двері. Притулившись спиною до прохолодного дерева, Мелісанда нарешті видихнула. Руки зрадницьки тремтіли. Скинувши свою зім’яту сукню, вона швидко змінила білизну. Потім одягнула сукню. Переодягатися самій було незручно, особливо з перебинтованою долонею, але присутність сторонніх очей зараз була неприпустимою.

 Найголовніше — листи. Мелісанда обережно дістала складені аркуші паперу і спершу завагалася, шукаючи надійне місце. Зрештою, вона знову надійно сховала їх глибоко під жорстким корсажем нової сукні. Там вони були в безпеці, щільно притиснуті до тіла. Відчуття цупкого паперу, що ледь колов шкіру, слугувало їй постійним нагадуванням — вона не має права здаватися.

Дівчина кинула погляд в дзеркало. Вона й не знала, що виглядає зараз настільки жахливо: бліда шкіра з сіруватим відтінком, темні кола під очима, сплутане після неспокійного сну волосся, що розсипалося по плечах недбалими пасмами.

Вмивши обличчя крижаною водою, щоб стерти залишки сну та паніки, Мелісанда розчесала волосся і розправила плечі. Коли вона повернулася до спальні, служниця злякано чекала її на тому ж місці.

Мелісанда не звернула на неї уваги. Її погляд був прикутий до дверей, за якими чекав посланець короля.

— ❖ —

Вони сиділи біля величезного вікна, крізь яке кімнату заливало яскраве, майже безтурботне ранкове сонце. Світло вихоплювало порошинки, що повільно кружляли в повітрі, та відбивалося від срібного посуду на маленькому круглому столику між ними. На витонченій скатертині був накритий сніданок: свіжа, ще тепла випічка, фрукти, тонко нарізаний сир та витончений чайник, з носика якого піднімалася тонка цівка ароматної пари. Для Мелісанди вся ця їжа виглядала як бутафорія — шлунок стиснувся в тугий вузол, і вона знала, що не зможе проковтнути ні шматочка.

Король Аларік сидів навпроти неї в глибокому м’якому кріслі. Його поза випромінювала абсолютну, майже ліниву розслабленість. Він відкинувся на спинку, закинувши ногу на ногу, і неспішно пив чай з порцелянової чашки. Проте ця зовнішня невимушеність була оманливою. Мелісанда шкірою відчувала важку, гнітючу ауру влади, яка виходила від монарха. Він контролював кожен сантиметр цього кабінету, кожен подих у кімнаті. І він чудово знав це.

Папір під жорстким корсажем сукні злегка колов шкіру при кожному русі, нагадуючи про смертельну небезпеку, яку вона принесла з собою прямо в лігво звіра. Перев'язана рука нила в такт її пришвидшеному серцебиттю.

Аларік зробив невеликий ковток, тихо поставив чашку на блюдце і нарешті підняв на неї погляд. Його чіпкі, холодні очі зазирнули їй прямо в душу.

— Тож, леді Мелісандо, — порушив він тишу низьким, спокійним голосом, від якого в дівчини по спині пробіг морозець. — Яке рішення ви прийняли?

Напруга в повітрі між ними стала майже відчутною на дотик, готовою заіскритися від найменшої іскри. Мелісанда міцно зчепила пальці на колінах під столом, ховаючи тремтіння пораненої руки. Вона змусила себе випрямити спину, підняти голову і подивитися королю в обличчя. Вона розуміла, що показувати слабкість зараз — це підписати собі вирок.

— Чому саме я, Ваша Величносте? — замість відповіді запитала вона. Голос пролунав тихіше, ніж їй хотілося, але в ньому бриніла твердість. — Чому з-поміж усіх знатних дівчат королівства ви обрали для цього шлюбу саме мене?