Розділ 3.2.

У сутінках, що ставали все темнішими, Мелісанда підтягнула коліна до грудей і вперше за цей безкінечний день дозволила гарячим, гірким сльозам беззвучно покотитися по блідих щоках.

Від тяжких роздумів та сліз її відволік знайомий, вже ненависний скрегіт металу. Замок знову провернувся.

Мелісанда миттєво витерла вологі щоки тильною стороною долоні, вирівняла спину і рвучко підвелася, намагаючись зберегти хоча б залишки гідності. Двері відчинилися, і до кімнати безшумно ковзнула молода покоївка, тримаючи в руках тацю з вечерею.

— Послухай, — тихо, але наполегливо почала Мелісанда, роблячи крок назустріч. — Будь ласка, скажи мені... Що відбувається за цими дверима? Ти можеш передати повідомлення?

Але дівчина навіть не кліпнула. Її обличчя залишалося абсолютно байдужою, непроникною маскою, а погляд був міцно прикутий до підлоги, ніби Мелісанди тут взагалі не існувало. Служниця підійшла до невеликого столика, обережно поставила тацю, розвернулася і, не промовивши жодного звуку, поспішно вийшла з кімнати.

Клац. Клац. Двері знову стали неприступною стіною.

Мелісанда залишилася сам на сам із вечерею. Ароматне запечене м'ясо, овочі, свіжий хліб і келих червоного вина. Ця підкреслена турбота, ця знущальна ілюзія нормальності раптом викликала в ній таку хвилю сліпої, пекучої люті, що дихати стало боляче. Вона — бранка, її життя щойно розтоптали, а вони приносять їй вино, ніби вона справді «почесна гостя»!

Не усвідомлюючи, що робить, Мелісанда схопила зі столу порцелянову тарілку з м'ясом і з усієї сили жбурнула її в дубові двері.

Дзвінкий, потворний гуркіт розірвав тишу кімнати. За тарілкою полетів келих. Червоне вино, немов кров, розплескалося по світлому дереву, а гострі уламки посуду бризнули на всі боки, засіявши товстий килим.

Груди дівчини важко здіймалися. Вона стояла посеред кімнати зі стиснутими кулаками, але спалах гніву вигорів так само миттєво, як і з’явився, залишивши по собі лише спустошення та гіркий осад.

Вона подивилася на влаштований нею погром. Овочі та м'ясо валялися на підлозі, вино вбиралося в дорогі тканини. Мелісанда прикрила очі, відчуваючи, як до горла підступає сором. Прибирати це доведеться не Його Величності. І не лорду Ріттеру. Це робитимуть такі ж безправні, залякані служниці, які ні в чому не винні і які просто виконують накази, щоб вижити. Її істерика не завдала королю жодної шкоди, вона лише додала роботи тим, кому й так нелегко.

«Що я роблю? Поводжуся як розпещена істеричка», — подумки вишпетила себе Мелісанда.

Зітхнувши, вона підійшла до дверей, важко опустилася на коліна і почала обережно збирати найбільші шматки порцеляни, складаючи їх на край таці.

Вона потягнулася за черговим, особливо гострим уламком, коли пальці зрадливо затремтіли. Тихий, короткий зойк зірвався з її губ.

Тонкий край розбитої тарілки глибоко врізався у шкіру вказівного пальця. Мелісанда відсмикнула руку і завмерла в дивному ступорі. Вона не відчувала болю, лише віддалене пульсування. Дівчина невідривно спостерігала, як з ранки виступила ідеально кругла, густа крапля темно-червоної крові. На мить вона затрималася на шкірі, а потім повільно, важко покотилася вниз по її блідому пальцю.

Кров.

Погляд Мелісанди різко метнувся до стіни, куди вона раніше кинула пір'яні ручки. Три ручки для письма. І жодної краплі чорнила. Король залишив їй інструмент, але позбавив можливості його використати. Він думав, що прорахував усе. Дихання знову перехопило, але цього разу не від паніки. У її очах, ще вологих від недавніх сліз, спалахнув небезпечний, майже божевільний вогник. У голові чітко формувалася ідея.

Вона не мала чорнил, але мала власну кров. І найголовніше — вона ще не підписала цей клятий договір.

Пазл у її голові склався. Король прорахував усе ідеально: він замкнув її тут, не залишивши жодної можливості зв'язатися зі світом. З цієї кімнати вона вийде лише в кабінет Аларіка, де на неї вже чекатиме готовий до підписання пергамент. А щойно вона поставить свій підпис — пункт про нерозголошення активується. Відтоді вона фізично не зможе вимовити чи написати жодного слова про шантаж.

Але заборона не може діяти в минулому часі. Якщо вона напише листи зараз, до того, як крапля її крові скріпить угоду з королем, магія контракту не зможе поширитися на ці папери. Це була єдина прогалина. Її єдиний шанс розповісти правду.

Дівчина поспіхом опустилася на коліна і знайшла серед розсипаної порцеляни один невеличкий, але надзвичайно гострий уламок. Вона обережно сховала його в глибоку складку сукні, міцно затиснувши в долоні.

Коли до кімнати повернулася служниця, щоб прибрати наслідки її спалаху гніву. Мелісанда стояла осторонь, холодна й нерухома, наче статуя. Вона заціпеніла в напруженому очікуванні, майже не дихаючи, боячись, що дівчина помітить її внутрішнє тремтіння. Служниця працювала мовчки: зібрала розкидану їжу, витерла вино, вимела найменші уламки і, забравши зіпсовану вечерю, поспішно залишила покої.

Клац. Клац. Замок знову відрізав її від світу.

Мелісанда вичікувала ще кілька хвилин, прислухаючись до глухої тиші палацового крила. Тільки коли переконалася, що залишилася в абсолютній самоті, вона рвучко кинулася до секретера.

Пальці витягли чисті аркуші цупкого паперу та пір'яну ручку.

Дівчина розтиснула кулак. Маленький порцеляновий уламок блиснув у напівмороці кімнати. Мелісанда заплющила очі, глибоко вдихнула і без вагань притиснула гострий край до пучки вказівного пальця, розрізаючи шкіру набагато глибше. Гострий біль прошив руку, змусивши її здригнутися. Назовні миттєво виступила густа, гаряча кров.

Вона вмочила кінчик пера прямо у власну рану, як у чорнильницю, і схилилася над першим аркушем.

«Батьку, якщо цей лист дійшов до вас, знайте — мій шлюб із Люціаном є не моєю волею, а ультиматумом короля...»

Її рука тремтіла, коли перші червоні слова лягали на білий папір. Рана пекла вогнем, кров швидко густішала на пері, і їй доводилося знову й знову натискати на уламок порцеляни, ятрити поріз, щоб вичавити ще кілька крапель. Було боляче і моторошно страшно. Але вона вперто продовжувала писати.