Розділ 3.1: Правила гри

“Чи можеш ти згадати, 
ким ти був, перш ніж 
світ сказав тобі, 
ким ти маєш бути?”

   — Чарльз Буковскі

Двері покоїв зачинилися за її спиною з різким, глухим стуком, відрізаючи від байдужих облич королівської варти. Мелісанда завмерла, затамувавши подих. Секундою пізніше пролунав сухий, металевий скрегіт — ключ двічі повернувся у замку. Клац. Клац.

Цей звук видався їй гучнішим за громовицю. Її замкнули.

Кімната, яку їй виділили для "роздумів", була розкішною, але від цього не ставала менш схожою на в'язницю. Мелісанда зробила кілька не впевнених кроків вперед, озираючись. Простора спальня, витримана в теплих тонах, величезне ліжко з напівпрозорим балдахіном, товстий килим, що повністю поглинав звук її кроків. За прочиненими бічними дверима виднілася ванна кімната, оздоблена світлим мармуром і витонченою міддю. Усе тут дихало багатством та привілеями, але її погляд одразу ж почав шукати шляхи відступу.

Вона кинулася до вузьких вікон і ледь не застогнала від розпачу. Ззовні скло було перекреслене масивними кованими гратами. Мелісанда притиснула долоні до холодного вікна — і одразу ж відчула знайоме, ледь помітне поколювання на кінчиках пальців. Як людина, що звикла працювати з магічними потоками, вона безпомилково впізнала цю щільну вібрацію. Охоронні контури. Ілюзії та бар'єри тиші.

Навіть якби вона змогла вибити скло і почала кричати на весь голос благаючи про допомогу, жоден звук не вирвався б за межі цієї кімнати. Ніхто не зверне уваги. Ніхто її не побачить і не почує. Вона була абсолютно, безповоротно відрізана від усього світу.

Усвідомлення власної безпорадності навалилося на неї, немов кам'яна брила, вибиваючи повітря з легень. Король Аларік не залишив їй жодної шпарини, жодного шансу переграти його в цій партії. Її загнали в кут.

Мелісанда повільно відступила від вікна, відчуваючи, як ноги стають ватяними. Вона обхопила себе руками за плечі, міцно стискаючи тканину сукні, намагаючись вгамувати раптове тремтіння, що пробирало до самих кісток. Золота клітка зачинилася.

Що їй робити? Боги, що ж їй тепер робити?

Думки плуталися, паніка липкими щупальцями підбиралася до горла, і вперше у житті її блискучий розум не міг запропонувати жодного виходу. Вона стояла посеред розкішної спальні, стискаючи власні плечі, і відчувала лише суцільне, нищівне безсилля.

Час втратив свою лінійність. Мелісанда не знала, скільки годин минуло. Одна, дві чи половина дня? Вона сиділа на краєчку розкішного ліжка, затиснувши кулаки між колінами, і невпинно прокручувала в голові сотні варіантів: підкупити слугу, який принесе їжу? Навіть якщо бар'єр тиші пропустить шепіт, палацова варта не бере хабарів від опальних дворянок. Спробувати зламати захисні контури вікна своєю стихійною магією? Смішно, її скромного дару не вистачить навіть на те, щоб подряпати королівське заклинання, а от зворотний удар магічного захисту міг просто спопелити її на місці.

Від кожної безвихідної думки паніка все глибше пускала коріння, а серце калатало у грудях, як загнаний птах. Що більше вона думала, то чіткіше розуміла: король Аларік передбачив усе.

Раптовий, чіткий стукіт у двері змусив її здригнутися і миттєво підвестися на ноги. Вона вирівняла спину, поспішно розгладжуючи складки сукні. Не можна показувати їм свій страх.

Ключ у замку повернувся, і важкі двері прочинилися.

На порозі знову з'явився лорд Ріттер. Особистий секретар короля, та сама «людина-тінь», яка раніше перехопила її в коридорі, відвела на жорстоку аудієнцію до Аларіка, а потім супроводжувала сюди, до цієї золотої клітки. Його обличчя залишалося незмінною, непроникною маскою — ні тіні співчуття, ні краплі тріумфу. У руках він тримав чималий стос цупких, перев'язаних шовковою стрічкою паперів.

— Леді Мелісандо, — Ріттер злегка нахилив голову, демонструючи суто формальну, холодну ввічливість.

— Лорде Ріттер, — її голос прозвучав напрочуд твердо, хоча всередині все стискалося. — Сподіваюся, Його Величність все ж усвідомив безглуздість мого утримання тут? Мої батьки...

— Вам не варто хвилюватися про графську родину, леді Мелісандо, — м'яко, але беззаперечно перервав її секретар. Він пройшов до витонченого секретера біля стіни і рівною стопкою поклав туди принесені папери. — Його Величність уже наказав відправити вісника до вашого дому. Їх попередять, що ви затримуєтесь в палаці як почесна гостя для обговорення деяких... важливих державних питань. Ваша репутація не постраждає.

Кожне його слово було наче удар під дих. "Почесна гостя". Вони просто брехатимуть її батькам, поки вона гнитиме тут, відрізана від світу.

— Що це? — Мелісанда кивнула на стос паперів, відчуваючи, як по спині пробіг холод.

— Його Величність надзвичайно дбає про ваше майбутнє, а також про стабільність королівства, — Ріттер розвернувся до дверей, заклавши руки за спину. — Це документи, які вам варто дуже детально вивчити під час вашого перебування тут. вечерю вам принесуть за розкладом. Якщо виникнуть якісь побутові побажання — переказуйте через покоївку. Приємного дня, леді Мелісандо.

Він вийшов так само безшумно, як і зайшов. Двері зачинилися, і кімнату знову прошив вже знайомий звук металевого клацання замка.

Вона знову залишилася сама. Мелісанда повільно, ніби в трансі, підійшла до секретера. Стос паперів лежав перед нею, вона дивилася на нього так, ніби там причаїлася отруйна змія.

Замість того, щоб одразу потягнутися до принесених документів, Мелісанда гарячково вчепилася в ручки секретера. Вона різко висунула одну шухляду, потім іншу. Її пальці швидко нишпорили по гладкому лакованому дереву в пошуках хоч чогось корисного.

На дні лежало кілька чистих аркушів цупкого білого пергаменту та три витончені пір'яні ручки зі срібла. І все. Вона перевернула все догори дриґом, але не знайшла жодної чорнильниці. Жодної, навіть найменшої краплі чорнила чи графіту.