Розділ 2.2.

Залишивши покої принцес, Мелісанда тихо причинила за собою важкі двері. Дзвінкий дитячий сміх миттєво відрізало масивною деревиною, і в коридорі запанувала звична, трохи гнітюча тиша палацу. Вона зробила глибокий вдих, розправляючи невидимі зморшки на спідниці, і вже подумки складала план на залишок дня. Хотілося повернутися до своїх кімнат і, можливо, почати писати листа Кілліану.

— Леді ейр Авенар.

Голос пролунав несподівано різко. Мелісанда здригнулася і підняла погляд. Біля самісінького виходу з крила, де розташовувалися житлові кімнати королівської родини, стояв особистий секретар короля. Високий, худорлявий чоловік із незмінно пісним виразом обличчя і в бездоганно скроєному темному камзолі. Він стояв у тіні колони, немов вичекавши ідеальний момент, щоб перехопити її без зайвих свідків.

— Лорде Ріттер, — вона злегка схилила голову, намагаючись приховати раптову тривогу, що неприємним холодком ковзнула вздовж хребта. — Я можу вам чимось допомогти?

— Його Величність бажає бачити вас. Негайно, — його тон був сухим і діловим, позбавленим будь-яких емоцій.

Він не простягнув їй офіційного листа з запрошенням на аудієнцію, як того вимагав палацовий етикет у таких випадках. Це був прямий, майже грубий наказ.

— Звісно, — Мелісанда змусила себе ввічливо посміхнутися. — Я лише зайду до своїх покоїв, щоб привести себе до ладу після дороги, і одразу...

— Його Величність чекає на вас зараз, леді Мелісандо, — перебив він її, роблячи крок убік і безапеляційним жестом вказуючи напрямок. — Прошу слідувати за мною.

Сперечатися було марно. Залишилося лише мовчки кивнути, вгамовуючи наростаюче серцебиття, і рушити слідом за чоловіком.

Чим далі вони відходили від світлого, наповненого сонцем житлового крила, тим похмурішими ставали коридори. Широкі вікна тут змінювалися вузькими вітражами, стіни були завішені важкими гобеленами, що поглинали звуки, а кроки луною відбивалися від холодної кам'яної підлоги. Секретар ішов швидко, карбуючи крок і майже не обертаючись.

Мелісанда намагалася мислити раціонально, поки вони петляли лабіринтами палацу. Чому король Аларік викликав її так терміново? Чи це стосувалося її статусу наставниці для його доньок? Чи можливо її майбутнього шлюбу? А може сталося щось ще? Але чому тоді викликають саме її? І чому такий поспіх, відсутність попередження і такий конвой?

Вони зупинилися перед масивними двостулковими дверима особистого кабінету короля, які охороняли двоє гвардійців у глухих шоломах. Секретар коротко кивнув їм. Вартові, глухо брязнувши зброєю, розчинили важкі двері перед Мелісандою, запрошуючи її в напівтемряву кімнати.

Кабінет Його Величності зустрів її стриманою, майже суворою розкішшю. Тут панували похмурі, але глибокі й вишукані кольори: стіни, обшиті панелями з темного мореного дуба, важкі портьєри кольору стиглої вишні, що майже повністю перекривали денне світло, і масивні меблі. Усе в цій кімнаті було витримано в бездоганному стилі, який не потребував зайвих пишнот, щоб демонструвати абсолютну владу.

Король Аларік сидів за величезним різьбленим столом у центрі кімнати. У напівтемряві яскраво палала лише пара високих свічників, вихоплюючи з мороку стоси паперів, сувій та зосереджене обличчя монарха. Він працював, швидко й упевнено залишаючи розмашисті підписи.

Мелісанда зробила кілька кроків уперед і опустилася в бездоганному, глибокому реверансі, застигнувши в очікуванні.

— Ваша Величносте, леді Мелісанда з'явилася за вашим наказом, — сухо оголосив секретар, що зупинився за її спиною.

Король навіть не підняв голови від документів. Він лише ледь помітно змахнув правою рукою, коротким і недбалим жестом вказуючи на невеликий шкіряний диванчик, розташований трохи осторонь від столу. Сідати без дозволу було б зухвалістю, але цей жест замінював будь-які слова.

— Дякую, Ваша Величносте, — тихо промовила Мелісанда.

Вона випрямилася і граційно пройшла до дивана. За її спиною секретар безшумно відступив, і важкі дубові двері міцно зачинилися. Глухе клацання замка пролунало в тиші кабінету надто виразно, немов відрізаючи її від решти світу.

Вони залишилися наодинці.

Запанувала щільна, майже фізично відчутна тиша. Король продовжував займатися паперами, повністю ігноруючи її присутність. Шурхотіли сторінки, зрідка тихо рипіло перо, а Аларік навіть не дивився в її бік, наче Мелісанда була лише елементом інтер'єру.

Дівчина сиділа, випрямивши спину і склавши руки на колінах. Вона чудово розуміла, що це за гра. Палацова ментальність навчила її: мовчання монарха — це теж зброя. Навмисне очікування мало змусити її нервувати, втратити пильність, почати подумки перебирати власні провини. Мелісанда змусила себе зробити повільний, непомітний вдих, тамуючи зрадливе калатання серця. Щоб відволіктися від гніючого тиску, вона перевела погляд на чоловіка за столом, непомітно вивчаючи його постать.

Король Аларік вже переступив поріг молодості, проте все ще перебував у своєму найкращому праймі — періоді тієї зрілої, небезпечної сили, коли досвід поєднується з міцним здоров'ям. Широкі плечі та владна постава видавали в ньому людину, яка звикла не лише віддавати накази, а й за потреби тримати важкий меч. Світле волосся середньої довжини було гладко зачесане назад, і лише біля скронь проступали чіткі нитки срібної сивини, що додавали його вигляду суворої шляхетності. Акуратна, коротко підстрижена борода обрамляла важке підборіддя, приховуючи жорстку лінію губ.

На ньому був темно-синій камзол із цупкої, дорогої тканини зі срібним шитвом на манжетах. Одяг сидів на ньому бездоганно, ідеально підігнаний по міцній фігурі, без жодної зайвої складки — усе в його образі, від ґудзика до нахилу голови, транслювало абсолютний контроль та залізну дисципліну.

Перо в його руці нарешті завмерло. Король Аларік відклав його вбік, неспішно закрив сувій і вперше підняв на неї погляд. Його світлі очі дивилися холодно й випробовуючи, наче він зважував Мелісанду на якихось своїх, прихованих терезах.