Розділ 1.1: Затишшя перед бурею

«Ніщо в усьому королівстві 

не коштує так дорого,

 як остання година миру». 

— З трактатів Епохи Зламу

— Леді Меліса́ндо, благаю, досить крутитись! — літня кравчиня, вже ледь не плакала, повзаючи на колінах навколо дівчини. — Якщо я схиблю з лінією зрізу, поділ ляже нерівно. На весіллі року все має бути бездоганно!

Мелісанда затамувала подих, затихнувши на декілька хвилин, але встояти на місці спокійно було вище її сил. Вона кинула черговий погляд у величезне ростове дзеркало, трохи покрутилась. Звідти на неї позирала хмара з невагомого білого шовку, розшитого дрібними перлинами. Корсет міцно стягував талію, а довгий шлейф стелився по підлозі, як піна. До церемонії залишався якийсь місяць. Усе було майже готове. Її мрія про тихе, щасливе життя з Кілліаном ось-ось мала стати реальністю.

— Та стійте ж ви на місці! — прошипіла крізь зуби кравчиня, коли черговий поворот непосидючої дівчини вибив з рук жінки вимірювальну стрічку. 

— Вибачте, мадам Берто́! 

Мелісанда винувато поглянула на жінку. Дівчина чудово розуміла, що справді заважає.Але подіяти нічого з собою не могла. Чим ближчим ставав день весілля, тим більше вона нервувала. Приємне очікування, нетерпіння та деякий страх невідомості змішувалися у вибуховий коктейль. Рятувальним ковтком повітря став обережний стукіт у двері. 

Коли у кімнату зазирнув молодий слуга, Мелісанда вже здавалось знала що він скаже. Вона вчергове підскочила на місці, заробивши осудливий погляд кравчині. 

— Міледі, сер Кі́лліан прибув. Він чекає у малій вітальні.

— Кілліан! — обличчя Мелісанди спалахнуло такою щирою радістю, що кравчиня лише приречено зітхнула, коли дівчина почала виплутуватися з недошитої весільної спідниці.

— Міледі, куди ж ви?! Ми не закінчили з лівим рукавом!

— Потім, мадам Берто, все потім! — на ходу кинула Мелісанда, намагаючись якомога швидше переодягнутися у повсякденну сукню. Її камеристка вправно допомагала нетерплячій господині.

За декілька хвилин вона вже майже бігла коридорами, розлякуючи слуг. Здаєтья тупіт від її підборів було чутно по всьому маєтку. На ходу вона судорожно розправляла комірець сукні та намагалася заправити неслухняне пасмо волосся, що вибилося під час поспішного переодягання. Серце калатало десь у горлі — чи то від швидкого бігу сходами, чи то від самого передчуття зустрічі. 

Мелісанда завмерла перед самими дверима, приводячи себе до ладу. Їй не хотілося, щоб наречений побачив її в не привабливому вигляді. Лише віддихавшис від бігу, дівчина нарешті штовхнула двері до вітальні.

Кілліан стояв біля високого вікна, заклавши руки за спину. Почувши гуркіт дверей, він стрімко обернувся. На мить у його очах спалахнули добре знайомі Мелісанді теплі іскринки, а на вустах з'явилася щира посмішка. Проте присутність старого дворецького, який нерухомо, наче кам'яна статуя, стояв біля дверей, змусила Кілліана миттєво повернути на обличчя маску бездоганної світської чемності. Вони зустрілися поглядами. Для неї Кілліан, як завжди, виглядав бездоганно, хоч в його очах та поставі читалася легка втома від дороги. На його чоботах все ще зберігався дорожній пил, а волосся трохи розтріпалося.

Він зробив кілька кроків уперед і витончено, за всіма правилами придворного етикету, схилив голову в поклоні.

— Доброго дня, леді Мелісандо.

Мелісанда присіла у глибокому реверансі, ледь стримуючи сміх від цієї раптової церемонності. Вони грали в цю гру щоразу, коли навколо були зайві вуха.

— Лорде Кілліане, — відповіла вона, намагаючись надати голосу максимальної поважності. — Ласкаво просимо назад. Сподіваюся, ваша подорож була легкою та успішною?.

— Дякую, міледі. Дорога справді була дещо виснажливою, але мета мого візиту того варта, — відповів Кілліан рівним, виваженим тоном, не видаючи своїх справжніх емоцій.

Мелісанда ледь помітно всміхнулася кутиками губ, після чого повернулася до старого слуги.

— То́масе, будь ласка, повідом мою матінку, що сер Кілліан уже прибув. Ми збиралися на невелику прогулянку. 

— Слухаюсь, міледі, — дворецький поважно вклонився і неквапливо вийшов, щільно причинивши за собою важкі дубові двері.

Щойно його кроки стихли в коридорі, уся напускна поважність миттєво вивітрилася з кімнати. Плечі Кілліана розслабилися. Він важко видихнув і, зробивши швидкий крок назустріч, міцно пригорнув Мелісанду до себе. Від його камзола пахло дорожнім пилом, конем, шкірою, трохи потом та холодним вітром, але для неї це був найкращий запах у світі. Дівчина, сміючись,обхопила його руками за шию.

— Я так сумував, — тихо промовив він, торкаючись губами її скроні.

Мелісанда відсторонилася лише на мить, щоб зазирнути в його обличчя. Під його очима залягли глибокі тіні, а між бровами зачаїлася ледь помітна напруга, якої не було раніше. Декілька прядок неслухняного чорного волосся впало йому на чоло. 

— Ти виглядаєш так, ніби не спав тиждень, — стурбовано прошепотіла вона, торкаючись його щоки. — Щось трапилося в дорозі?

— Дрібниці, не варті твоєї уваги, — Кілліан накрив її долоню своєю і нарешті щиро, тепло усміхнувся. Поруч з нею всі турботи відходили на другий план. — Я хочу лише побути трохи з тобою.

Мелісанда все ще дивилася на нього з турботою та легкою тривогою, проте прийняла його небажання говорити. Знала, що як він не захоче, то й слова з нього не витягнеш. Дівчина, не гаючи більше ні секунди, схопила його за руку і потягнула його до потаємних дверей.

— Тікаймо, — змовницьки прошепотіла, відмикаючи старий замок. — Поки нас не змусили обговорювати меню для бенкету чи колір серветок.

Двері тихо скрипнули, відчиняючись. Звідти потягнуло прохолодою. Вони вже безліч разів користувалися цим проходом, щоб втекти з маєтку. Кілліан був певен, що батьки його нареченої знали про кожен раз, але просто вирішили закрити на це очі. Мелісанді ж, він знав, подобається це відчуття маленької пригоди.