Розділ двадцять девʼятий. Ерік

Розділ двадцять девʼятий. Ерік

Моє повернення викликало бурю емоцій, дітлахи бігли до мене з радісними криками, їх мами стояли завмерши, не знаючи моєї реакції. Але для мене це було маленьке щастя. Їх емоції, їх погляди і маленькі ручки, які обіймають мене викликали хоч трохи радості і трепету, який я втратив разом з коханою. Лют, зустрів мене з посмішкою, він більше не в формі Вілантіла, на ньому легкий одяг, звичайний одяг.

• Вітаємо вас, Ваша В…- він запнувся, коли я подивився на нього, з запитанням в погляді. – Вітаємо Ерік. Ми чекали на тебе.
• Як ваші справи? Що нового у вас?
• Ми готуємось. Усі чоловіки тренуються двічі на день. В проміжках між тренуваннями засіюємо землю, для кращого врожаю використовуємо магію.
• Чудово. Але дай їм трохи відпочинку. – Я підійшов до нього поклав руку на плече. – Тобі також потрібен відпочинок. Ти втомився.
• Вибачте, ми не звикли відпочивати. – В його очах провина.
• Доведеться навчитися. Скажи мені, ніхто не підходив до вашого купола? – мені цікаво чи слідкує Едіс.
• Декілька разів, приходило декілька Гвардійців, але жоден не помітив купола. Всі вони пройшли повз.
• Чудово. Сподіваюсь так буде і далі. Лют, всі йдіть відпочивати, до завтра жодних робіт. – Я посміхнувся до нього. – Ти зрозумів?
• Дякую.

Його плечі розслабилися. Я розумію, що для минулого короля, вони лише військо, але для мене перш за все – люди. Хіба вони не заслуговують на нормальне повноцінне життя? Чи їм не треба відпочинок? Чи можливо, вони не хочуть провести час з родиною?

Вони настільки звикли до цього, що звичайна турбота для них – розкіш. Я пройшов далі. Мене наче не було лише декілька днів, а тут все так змінилося. Вони привели це місце до ладну, таке враження, що воно ніколи не було покинуте. З роздумів мене витягнула чиясь маленька ручка, яка смикала мене за рукав. Я розвернувся і на моєму обличчі засяяла посмішка.

• Ерік. – цей малий сміливий.
• Ти повернувся. – він обійняв мене.
• Звісно, я ж обіцяв.
• Розкажеш де ти був? – його очі сяяли цікавістю. – Я також хотів би по бачити світ.
• Коли виростеш, обіцяю взяти тебе з собою.
• Але ж я вже дорослий. – вій засміявся.
• Так, але не достатньо для польотів.
• Гаразд… Тоді розкажи, що ти бачив.

Мені було приємно бачити цього малого біля себе, він викликав в мене почуття потрібності. Завдяки ньому я розумів, що несу відповідальність за стільки життів. І напевно зараз, більше всього відповідальності, за нове покоління.

Все наше майбутнє в цих малих. Якщо ми зараз не покажемо як твориться історія, як слід добиватися справедливості, вони не зможуть по будувати кращий світ для майбутнього покоління, вони також будуть рабами короля. Сподіваюсь я зможу все виправити. 

• Що ж, ходімо десь присядемо і я розкажу про створінь яких зустрів.

Я підхопив його, і посадив собі на шию, малий розреготався. Я поніс його в центр селища, де стояло каміння в колі, на якому спокійно можна було розміститися. Ерік сів прямісінько біля мене, і вдивлявся в мої очі своїми блакитними чарівними очима.

• Давай створимо атмосферу для історії. – тихо прошепотів йому.

Я провів рукою і в центрі зʼявилось вогнище, Ерік розкрив рота від здивування, тоді я провів рукою за ним, і в моїх руках зʼявилась ковдра в яку я його укутав.

• А що ще ти можеш? – спитав він.
• Дивися.

Не зводячи погляду з вогнище, я уявив історію, яка почала кружляти довкола вогнища, а я почав свою розповідь.

Блукаючи лісом, я чув шурхіт трави, довкола розходився спів пташок, десь дуже далеко, текла річка Амур, простим людям не почути її з такої відстані, але для драконів немає перешкод. Ліс зачаровував своєю величчі та красоту, так сильно що могутній король, геть забув про обережність. Його збили з ніг одним лише ударом по голові. – Малий прикрив рота руками. – Але ж цей король не звичайний. Він прокинувся швидше за будь яку людину. А прокинувся в неймовірному місці. В будинку,  який в свої обійми взяли сонячні промені. Вони зігрівали його, та не давали змоги відвести очей. Той будинок так нагадував йому дім, не палац, а справжній теплий, родинний дім. Король розчарований, але геть не злий, так як його навіть не звʼязали. – До нас приєдналися інші діти. Для них я також на чаклував ковдри. Коли він вийшов до людей, селище в якому він знаходився здивувало його. Довкола літали не звідані істоти, так схожі на фей, але ще менші. Вони освітлювали своїм сяйвом усе довкола, здавалось що від їх сяйва сонце гріло сильніше. Жодна людина не наважувалась напасти на короля, бо всі його боялися, хоча навіть не знали. Як і в кожного королівства є свій король, так і в кожного поселення є ватажок – захисник. Білявий височезний чоловік підійшов до нього, він вклонився низько, наче боявся, о за не покору Король покарає його. Але ж він не такий, йому нетреба реверанси поклони та титули, йому потрібен спокій. І тоді чоловік за говорив. Він благав короля не розповідати про те, що по бачив, благав зберегти життя його поселенню. Але король не розумів чому. І тоді він показав маленьких дітлахів, - я подивився на Еріка, який з цікавістю дивився на мене. Він був такого ж віку як маленькі вовчата. – І ті дітлахи обернулися на вовків. Вони були перевертнями, тими кого вважали мертвими вже стільки років. Вони той народ який збудував нове поселення глибоко в лісі. Вони захищають свої родини та землю.

• І що зробив король? – викрикнула дівчинка.