Розділ двадцять пʼятий. Ерік

Розділ двадцять пʼятий. Ерік

Мені подобалось дивитися, як руйнується його фортеця, краплинка задоволення торкнулась мене, але лише на одну мить. З того часу як дракон підкорився мені, я полюбив літати. Небо заспокоювало своїм простором і неосяжністю. Грозові тучі наповнювали тишею, а тихі мʼякі хмаринки давали змогу відпочити.

Десь в грудях нестерпно кололо, біль змішувався з відчуттям провини. Це вже вдруге коли я відчуваю такі емоції. Я не маю права давати слабину, якщо зараз розклеюсь, вже не зможу зібрати себе до купи. Мені увесь час приходить боротися з тягою – повернення до дому, з цим ще я не зможу. В голові я налаштовував себе на злість, ненависть, помсту. Більшого я не в змозі дозволити собі.

Я спустився до річки, треба умитися та трохи охолонути. Вона кришталево чиста, я бачу своє відображення. Мені ніяково, за останній час я помітно став старшим, волосся довше, борода густіше, а очі не дивлячись на те, що змінили колір, вони стали тьмянішими. Я більше не молодий гарний хлопець, зараз я дорослий вимотаний чоловік. Розуміння, що мені потрібно хоч трохи по спати, переслідує мене. Але я боюсь не побачити її в своєму сні, хоча признатися і по бачити я також боюсь. Примарна надія у вісні, що я колись зможу доторкнутися до неї розбиває мене на шматочки, навіть якщо ще не трапилась.

Мою увагу привернули тихі кроки по заду. Не встиг я розвернутись, як щось важке вдарило мене по голові і довкола стало тихо й темно, а ще так спокійно. Я бачив відрізки сну, які навіть не зміг запамʼятати, чув голоси і здається це були голоси навколишніх. Відкривши очі, я побачив деревʼянний дах, я лежав в якійсь старій хатині, довкола пробивались сонячні промені, голова важка від удару, але руки не звʼязані, все на місці. Що тут чорт його відбувається?

Піднятись було важко, тільки но  сів на ліжку, в очах по темніло. Прийшлось трохи по чекати, поки адаптуюсь. Озирнувшись, я побачив добре облаштовану хатину, все таке доглянуте новеньке, аж не звично. Хто мене притягнув сюди? Я підвівся, пройшов до дверей, на вулиці лунав дитячий сміх, чиїсь задоволені голоси. Здається я в поселені. Мені нічого боятися, навіть якщо мене вбʼють, що я втрачаю? Лише бажання помсти.

Навколо всі завмерли, коли я вийшов на вулицю. Люди не ворушились чекали моєї реакції на них, або не очікували, що я так швидко прийду до тями.

• Я вибачаюсь. Де я знаходжусь?

Довкола усі мовчать, жодна людина не обмовилась словом. Матері міцніше притискають своїх дітей до себе, хлопці відходять від мене по далі. Та що я зробив цим людям?

• Пробачте королю. Ми в жодному разі не бажаємо проявити не повагу. – підбіг чоловік трохи старший за мене. – Вони бояться вас.
• Чому? – в середині зародився сумнів, щодо дракона. – Я щось зробив?
• Ні. Ні. Ви король, нажаль ви не повинні знати, що ми існуємо. Усі ці люди бояться за свої родини.
• Хто ви? Що я не маю знати про вас.
• Дозвольте показати вам. – Він повернувся в бік лісу. – Ходіть зі мною.

Не довіряти йому, в мене не було причин. Він хоч сказав одразу правду, щодо того, що я не повинен був їх бачити. Ми йшли лісом, він квітнув, пташки наспівували мелодії, в памʼяті показалась хатина, яку я так давно хотів по бачити. Гелія. Її хатина викликала в мені почуття тиші і спокою, мені так кортить туди повернутися.

Поки я мріяв не помітив як ми вийшли на поле, де стояла жінка, а за нею ховалися три дівчинки і хлопчина. На вигляд їм було років по 7, ще малі але в їх очах доросла обізнаність. Вони знали хто я, тому боялися мене.

• Ліро, продовжуй ми не заважатимемо. – сказав цей чоловік.
• Як тебе звати? – тихо спитав в нього.
• Дерек. – він відповів не впевнено, наче з крихтою страху.
• Що ми тут робимо, Дерек?
• Мій король…
•  Жодних титулів, просто Ерік. – я перебив його.
• Ерік, ви зараз усе побачите.

Я перевів погляд на Ліру, в її очах був страх, вона не відводила довго погляду від мене, але ми чогось чекали. Вона присіла до дітей, щось дуже обережно сказала їм і підвелась.

• Діти, хто хоче перший спробувати? – її голос лагідний і викликає довіру.

Діти довкола неї почали пригати і вигукувати з благанням зробити щось першими. Ліра обрала найменшу дівчинку, інші сіли трохи далі від них і чекали.

• Сконцентруйся. – сказала вона дівчинці. – відчуй своє дихання, заплющ очі і уяви, хто ти є.

Дівчинка так уважно її слухала, вона виконувала усе що їй казали. Я не знав чого очікувати, тому все в середині напружилось. Маленька дівчинка впала на коліна, вона не видала жодного звуку, аж доки я не по бачив ким вона стала підвівшись. Вона стала маленьким вовченям.

• Ви перевертні. – тихо промовив я.
• Так.

В Середині все похололо. Я знав те, що батько знищував усі види, які не дали йому те що він хотів, або ті які не присягнули йому у вірності. Це маленьке дитинча, вона така гарна. Цей маленький хвостик, яким вона тіліпає в різні сторони, а інші діти намагаються його схопити. Вона підбігла до мне і зазирнула в мої очі. Її очі такі ж самі гарні, як в тварини так і в дитини. Вони нічим не гірші за мене. Я присів до неї, і вона стрибнула мені в руки, це маленьке створіння не по боялось приголубитися до мене. Моє серце забилося частіше від її ласки.