Розділ двадцять перший. Ерік

Розділ двадцять перший. Ерік

Довкола не прохідні хащі, Едіс створив їх аби бути в безпеці, але в безпеці на землі. З повітря я міг непомітно спостерігати за ним. Гвардійці повідомили мені його розташування, хоча дізнавшись, я не був здивований. Едіс продумував кожен свій крок, його безпека для нього була найголовнішою. І справді як це такий величний Король як Едіс, дозволить аби на нього напали. Але він не знає мене. Більше не знає мене.

Коли я був при ньому, я був тихим спокійним Кронпринцем, який у всьому дослухався Короля, батька. Але він сам змінив мене. Він забрав в мене ту рису, яка підпорядковувалась. Зараз в мені живе ненависть, біль, розчарування та нескінченний смуток. Всі ці почуття породжують одне – помсту.  Я ніколи не був мстивим, але зараз хочу лишити його всього: королівства, війська, слави і життя. Він більше не вартий нічого, як тільки його жага влади пороботила його, він став пропащим.

В моїх планах було по знущатися з нього. Як можна обережніше, я зробив купол над ним, він побачить мене, але… Є велитеньське але, він не зможе нічого зробити, не зможе пробити цей захист, не зможе вивільнитись з нього. Нічого. Гвардійці вже підготували маленький бунт, на території підготували феєрверки, та звісно злам усіх перепон, я знаю що він не чекає на мене, і що його розгніває моя поведінка, але мені байдуже. За те що він робив, смерть – легке покарання. Тому я додам трохи нервів йому.

Довкола його уявної схованки спалахнув вогонь, вартові дали сигнал тривоги. Гвардійці які змінили сторону, частково вибивали дух варті, чим пізніше Едіс по бачить тим краще. Звісно вогонь не завдасть йому шкоди бо він уявний, але він для початку повинен це зрозуміти. Гвардійці знали про ілюзію, тому спокійно стояли поглинуті вогнем.

• Що тут відбувається…

Едів вискочив з палатки, по бачене привело його в невеликий ступор. Довкола нього гвардійці палають вогнем, його особиста варта лежить непорушно, звісно я дав наказ вбити як можна менше людей, адже вони не винні, що живуть в цьому суспільстві, брехні.

• Я наказую всім розійтись і тушити пожежу.

У відповідь тиша. Всі як один мовчали. Жоден не ворухнувся і навіть не всміхнувся. В цей момент довкола почали палати феєрверки, це навіть було гарно, хоч і всього відволікаючий маневр. Коли він був здивований, я представ перед ним. Просто ні звідки приземлився прямо перед його носом.

• Ну привіт батьку. – на обличчі жодної емоції.
• Ерік. – він розлючений. – То це твоїх рук справа?
• Звісно моїх. Ти чекав ще когось? – глузливо питав його.
• Я не чекав навіть тебе. Як ти дізнався де …
• Яка різниця, головне що я тут. Ти ж хотів аби я прийшов. Так ось я перед тобою. Роби що хотів.
• Ти гадаєш я повірю, що ти прийшов сам здатися? Сам прийшов на свої похорони?
• Але ж я тут. Ти забрав у мене все. За ради чого мені жити?

Видно, що я застав його зненацька. Щось в його голові не давало покою, можливо він і справді починає вірити.

• То через ту дівку, ти вирішив померти? – він посміхнувся. – Це так безглуздо. Вона просто нестерпне дівчисько.
• О ні. Вона Гелія Віланська, моя душа і моє серце, які ти вирвав з мене. Мені не має за ради чого жити. Тож і цей світ мені не потрібен.

Довкола нас збиралось військо, але жоден не збирався проходити крізь вогонь, всіх їх лякають гвардійці, які все так само і стоять у вогні, і я пишаюсь ними.

• Ти такий самий слабкий як мати! – обізвався Едіс. – В тобі немає нічого від мене!

Він підняв руку, і ніби невидима мотузка обкрутила моє тіло, він тягнув мене до себе, я навіть не сперечався. А навіщо мені це? В його очах палав гнів і ненависть.

• Скажи мені лише одне батьку. Ти хоч колись любив мене як сина? Хоч трохи.
• Ніколи. – в ньому пусто, в ньому немає душі. – Ти лише спосіб досягти бажаного. Не більше.
• Добре. Дякую.

Він з повним нерозумінням дивився на мене, в його очах була тривога, наче він щось розуміє, але згади не має що. В його руках виблискував клинок, той що в дитинстві подарував йому я. Хотілось би вірити, що він зберіг його як памʼять, але навіщо?

• Сьогодні твоя остання ніч сину, ти помреш і відродися в мені. Твоя сила, велич будуть моїми, я стану непереможним, одним в цьому світі. Тим хто поставить його на коліна перед собою. Я буду наймогутнішим королем усіх часів. Але ти цього не побачиш.

Останні слова він процідив мені на вухо. Підняв клинок і встромив мені  його в серце. Я не відчув болю, відчув полегшення, що більше не потребую його, більше не маю батька, на його місці чудовисько, страшенне, мерзенне чудовисько.

Він сидить над мною, дивиться в мої очі, а мої очі не закриваються, я все так само дихаю, так само дивлюсь на нього, нічого не змінилось, хоч клинок прямо в моєму серці. Над ним розходить сміх наче розкат грому і тоді він розуміє, що то не я. Під ним лежить один з його варти, і коли він це розуміє ілюзія розвіюється, довкола немає жодного гвардійця, вогню також не було, лише вартові і частина війська спостерігає, як величний король Едіс у всіх на очах вбив невинного солдата, який служив йому багато років.

• Хіба такий король потрібен нашим землям? Хіба заслуговує він на вашу вірність? Це не король, а звичайне чудовисько.  – мій голос лунав над ними. – Я не претендую на корону, хоча вона вже моя, я хочу звільнити землю від цього непотребу.