Розділ двадцятий. Ерік

Розділ двадцятий. Ерік.

Її бездиханне тіло лежить в моїй кімнаті, ліжко тепер повністю належить Гелії. Мої руки в крові, я сиджу опершись об стіну, моє серце не дає мені права подивитися на її обличчя. Я один, двері не відчинялись вже три доби. Після мого повернення, цей палац став моєю вʼязницею. Я не в змозі говорити, бачити когось, все в мені вмерло, в одну мить. Мій мозок навіював її образ, ці неймовірної краси очі, руде волосся, неслухняні кучері які я обожнював крутити дужче, поки вона не помічала. Гелія неймовірно вродлива, розумна, смілива. В порівнянні з нею я слабак. Вона б змогла дати раду, якби я загинув, вона б поховала мене з усіма почестями, влаштувала б свято в лісі, на якому б була присутня лише вона. Я впевнений вона б справилась. А я не можу, не готовий.

Час від часу в двері стукала мати, вона хвилюється за мене, її голос супроводжувало ридання, вона також по любила Гелію. Вона стала нашим якорем в світі, нашим світлом і надією. Лише вона могла дати раду мені і моєму драконові. До речі дракон більше не зʼявлявся, він підкорився мені, тепер він частина мене. Але хіба тепер це має сенс? Ні. Тепер я бажаю лише помститися за неї, вбити того хто забрав її життя, того хто зруйнував моє життя. Батька – який не має більше права називати мене сином. Моя магія стала не слухняною, в такі сплески вона виходила з мене, з неймовірною руйнівною силою. Довкола не залишилось нічого, окрім ліжка з Гелією, його вона обходить стороною.

Знов стукіт в двері.

• Сину, будь ласка впусти мене. – вона плаче. – дай змогу по прощатися з нею.
• Ні! ніхто не буде з нею прощатися, вона прокинеться, ти по бачиш. – Вірив я в це? Ні! Але на підсвідомому рівні благав.
• Любий будь ласка, дай тобі допомогти. Ти ж поранений, увесь в крові. Пусти мене.
• Мої рани зажили, а кров встигну змити. – Я перевів погляд на руки Гелії які лежали непорушно. – Я повинен бути з нею.

Більше вона не говорила, але я ще довго чув тихе ридання за дверима. Усією своєю душею, я прагнув захистити їх. Маму, Гелію. Але я не зміг захистити жодну. Мати рве душу, вона страждає. Гелія лежіть в ліжку в якому ми спали разом. В нашому ліжку. Але вона так і не дізналась, що тепер воно наше. Вона так і не дізналась, що я кохаю її.

Сльози покотились по моїм щокам. В перше з того дня, я дозволив собі відчувати біль і скорботу. Мої тихі сльози перейшли в крик, я більше не міг чекати, але змушував себе.

Пройшло ще два дні. Мій мозок починає розуміти, що вона не прокинеться, що вона покинула мене. Залишила самого в цьому нестерпному світі. З болем, ненавистю і скорботою. Як пережити? Ніяк! Забути? Ні! Йти далі? Ні! На кожне питання ні. Але кожне, що не стосується Едіса Віланського. Для нього я вигадав тисячу і одну смерть. Я ніколи не був жорстоким, але життя не справедлива річ. Ми змінюємось через вчинки інших, через наші вчинки. Змінюємось через усе.

Усі дні я не спав, не міг дозволити собі пропустити пробудження Гелії, але здається моє тіло не має більше сил. Я поринув у глибокий сон, гарний сон. Довкола мене розпустилися дерева, кущі цвіли, десь далеко я чув шум води і співи птахів. Мені було тепло. Я торкнувся листочка дерева, воно відпало і кружляло довкола. Захотілось піти далі. Я йшов безкінечним лісом, трава лоскотала ноги, капельки роси виблискували на квітах. Спокій. Я відчув спокій. Аж раптом вийшов до хатини. До її хатини. Вона була точно така як я в останнє її бачив. В серце наче встромили ножа. Саме тут ми познайомились. Довкола цієї хатини росло багато квітів, я не чіпав їх, памʼятав заборону Гелії. Все довкола належить їй. Все довкола і є вона. Гелія вкладала душу в кожну рослину.

Я сів біля дверей, сили увійти не знаходив. Сльози котилися по щоках. Мені було не зрозуміло, як я міг так зненацька знайти кохання, та так швидко його втратити. В середині не відчувалось нічого, ні дракона ні магії. Зараз я звичайна людина, яка переживає горе втрати.

Сонце світило в очі, і здалось що я побачив тінь. Десь біля лісу. Вона пройшла як королева по своїм володінням, і мені кортіло дізнатись хто вона? Я підхопився, в надії. Лише маленька крихта надії посіла в моєму серці. А може вона тут? Це ж мій сон. Можливо я по бачу її у вісні? Не поспішаючи я пішов за нею, мені не хотілось налякати її. Довкола стояла тиша, все завмерло і моє серце також. Я шукав її скрізь, але її не було.

В розпачі я пішов до води, коли наблизився почув тихий спів. Голос ніжний та тихий, я впізнаю його, він був поруч коли я поринав в сон, її голос завжди супроводжує мене. Вона сиділа спиною до мене, щось плила з квітів, її спів не мав слів лише гарні звуки. Я готовий усе життя його слухати.

• Гелія. – мій голос ламається від її імені.

Вона повернулась до мене, її обличчя осяяла велика щира посмішка. Очі сяють від сонячних променів, волосся здається стало ще рудішим. Вона дивилась мені в очі, і я танув під її поглядом.

• Я чекала тебе. – її голос викликав мурахи на тілі.
• Чекала? – я не розумію.
• Звісно. Чаклуни коли помирають, можуть приходити у сни.
• Ні. – Вирвалось з мене. – Я не вірю, що ти померла.
• Еріку, я не шкодую про це, не звинувачую нікого. – Вона підійшла і поклала на мою голову вінок. – Нарешті я в спокої.
• Але якому?  Ти тут геть сама.
• Я не сама. Поруч мама і бабуся, тепер ми всі разом. Нам не треба тікати аби вижити, ми щасливі.
• Гелія, будь ласка… - я не знаю що їй сказати. – Я не можу відпустити тебе. Ти потрібна мені. Будь ласка повернись до мене.