Розділ тринадцятий. Гелія

Розділ тринадцятий. Гелія

Помирати не так боляче виходить. Моє тіло було не рухоме, холодне наче крига. Я не відчувала більше нічого, він мабуть не встигне, подумала я, але благала себе ще трохи зачекати. Сон здолав мене, я провалися у вирій спогадів. Побачила дитинство, перші чари які мені вдалися, мамину посмішку. Вона плакала коли зрозуміла, що я вмію будь що. Моя сила не була як у всіх. Мені здавалося – неймовірним. Але ж я не знала правил. Я злилася і ображалася на маму, коли вона не дозволяла використовувати усю магію, вона дозволяла користуватися ілюзіями. Та я ж дитина, мені цікаво будь що. Згадалося як вперше по бачила чоловіка, такого гарного з блакитними очами, мені він здався доброзичливим, розважливим, він грав зі мною, а мама була вся напружена, адже вона знала хто він. Король. Наш король, який не навидить таких як я. Він видав указ про знищення навіть дітей. Після того ми зникли.

Спогад пролітав один за одним, наступним я побачила смерть мами. Біль бабусі, яка намагалась не плакати, але ледь стримувала крик коли мамине тіло окутувало полумʼя. Я зробила найгарніший букет польових квітів, аби залишити на попелищі. Вона тримала мене за руку, і казала : « ти сильна Гелія, ти зможеш усе.» Я завжди вірила їй, навіть коли вона помирала. Вона навчила мене всьому, підготувала до реалій жорстокого життя. Але ж я була зовсім юна, коли залишилась одна. Я більше не використовувала силу на людях. Я жила в своєму куполі. До поки не зʼявився він. В моїй памʼять зʼявилось обличчя Еріка. Чомусь я вже тоді розуміла, що пропаду в тих чарівних очах.

• Гелія… - Тихий шепіт змусив відкрити очі.

Він був поруч. Його міцні руки тримали мене, в очах застиг непідробний жах. Не хотілось засмучувати такі чарівні очі. Здається я щось казала йому, але голова вже була ватна, я мало чого розуміла. Останнє мною побачене, його очі кольору зеленого лісу, золота та срібла, вони переливалися і дивилися на мене. Я згодна померти, аби він так дивився завжди. А далі нічого.

Відкрити очі вдалось набагато простіше ніж я думала. Я потрапила до раю? Моє тіло лежало на мʼякіть постілі, вкрите теплою ковдрою, яка пахне Еріком.

Еріком?

Я вскочила і намагалась розгледіти, де я? Все таке розкішне. Прямо перед ліжком виходили двері на балкон, але він був закритий. Ерік потурбувався, аби я не змерзла. Господи, я згадала, що зробив його батько. Швидко подивилася на свої руки, на ноги. Всі кістки були на місці, на моєму тілі не було жодного нагадування про каліцтво.

• Невже я пустила цілителів?

Говорила сама до себе, бо довкола не було ні душі. Мою увагу привернула маленька записка, яка лежала поруч з ліжком. Я обережно взяла її, розвернула і побачила дуже гарний почерк. Його вчителі постаралися.

« В моїх покоях ти в безпеці, не намагайся зламати захист. Я скоро повернусь до тебе. Ерік.»

Я відчула полегшення, він встиг. Він приніс мене сюди, захистив. Я зловила себе на думці, що я стою з широкою посмішкою на обличчі. Обійшовши кімнату, я знайшла ванну, мені кортіло змити кров з свого тіла, я виглядала дуже жахливо. Вода повернула мене до життя вдруге. Я знайшла пахощі, сподіваюсь він не засмутися якщо я трохи скористаюся. Не знаю скільки я так пролежала, але з рівноваги мене вивів стукіт в двері. В них не просто стукали, їх намагалися вибити, але барʼєр був сильнішим за їх сили. Мені не ставало легше, вони не зупинялися, а я рахувала хвилини до повернення Еріка. Вперше за довгий час мені було так лячно. Мама була права, я не мала помирати, мій час не прийшов. Мабуть від цього я більше стала цінити життя, а можливо через нього. Він зробив мене мʼякшою, не такою жорстокою, він пробудив в мені бажання жити.

Стукіт припинився, але мій страх не минув, я підійшла до вікна, який гарний вид, він зачарував мене. Занурившись повністю в те що бачила, я не дуже розуміла, що відбувається за дверима. Але коли я почула його голос, все стало на місця. Страх зник, залишилась лише радість і тепло. Я кинулась йому в обійми. Більше за все я боялась, що він відсторониться, або не обійме мене у відповідь. Він завагався, але здається через те, що  не очікував таких дій. В його руках я танула, тисячі мурах пройшлись моїм тілом. Здавалося, що зараз я живу по справжньому. По справжньому воскресла в його руках. Він лагідно підняв мою голову, насправді я не чула майже що він говорить. Його очі сяяли яскравіше зірок, його дотики були мʼякішими за шовк. Боже, я пропала в ньому сьогодні, а значить назавжди. Мені важко зізнатися, що він наповнює своєю присутністю моє життя, але все так і було.

Ерік перетворився на дракона, і за все життя я не бачила нічого чарівнішого. Кожна його лусочка випромінювала силу, хоробрість і рішучість. Він не лякав мене більше, я захоплювалась ним.

Не зважаючи на його величну подобу, його лапи були ніжними, коли допомагали залізти на спину. В перше в житті, я по лечу. Господи ніхто не має навіть уявлення як мені страшно. Але з Еріком я згодна випробувати все. Мене не тішила перспектива відвідин драконячих гір, але судячи з його тону та жаху в очах, це було неминуче.

Коли він піднявся в небо, на мить я забула як дихати, хмари оточили нас, торкалися своїми ніжними хмарками моїх ніг. Я ніколи не могла уявити, як відчувається політ. Ерік часто обертався, перевіряв чи в порядку я, мені було приємно від такої турботи. На горизонті виднілися гори, я не знала що нам очікувати від цього візиту, але я знала, що Ерік не покине мене в небезпеці, цього мені було вдосталь.