Розділ дванадцятий. Ерік

Один з гвардійців ніс мене на руках, я не бачив куди, важко було прикидатися непритомним. В мої голові досі не вкладалося, як батько, який стільки років прикидався турботливим і люблячим, виявився самозакоханим, ненависним королем. Десь в душі мені боліло, але я точно знав, що це не кінець, а тільки початок мого розчарування.

• Господи, коли це все скінчиться. – тихо шепотів гвардієць.
• Коли ви присягнете на вірність мені, а не батьку. Не ворушись, не видавай себе і мене. Що ти маєш на увазі?
• Ваше Високосте, ваш батько готується до нової війни. – його голос став ще тихішим. – Він збирається йти на Драконячі гори. Він готує військо на смерть.
• Скільки? – жах охопив мене.
• Тисячі.

Я мовчав, не мав права видати себе, мені треба, як швидше і більше дізнатися від батька. Я не можу дозволити знищити, батьківщину мами. Питання щодо її смерть залишилось відкритим. Чому він так ретельно приховує її? Якщо виявиться, що він причетний – ніколи не пробачу.

Ми зупинилися. По звукам зрозуміло, він садить мене  в камеру. Не дивлячись ні на що, гвардієць поклав мене дуже обережно, аби не нароком не нашкодити. Я мовчав, так само як і він. Ми зрозуміли один одного без слів. Я не підвівся одразу, підозрюю що батько стежить за мною. Тому лежав довше. Всі мої думки поверталися до Гелії. Чи прокинулась вона? Чи прочитала записку? Мені було важливо знати, що з нею все гаразд. Коли мені зовсім набридло лежати, зробив вигляд, що прокинувся. Почав ходити по камері, гепати в грати і звати варту. Мені потрібно, аби вони доповіли батьку, що я при тямі.

Жоден не реагував на мої вибрики, впавши на імітацію ліжка, я почав наспівувати мелодію. Не знаю звідки я знаю її, але я часто її наспівував, вона заспокоювала мене, розслабляла тіло. Таку розкіш як сон я не міг собі дозволити, але лежати не забороняв. Мелодія рікою розливалась по темряві. Я чув кроки батька, але вдавав що глухий, вдавав що не концентрую увагу на кожному звуці.

• Твоя мати співала тобі малому. Не мав уяви, що ти запамʼятав. вона дійсно любила тебе.
• А ти? – в середині зароджувався біль. – Чи любив ти мене, як сина? Не як знаряддя.
• Завжди. – хоч він і стишив голос, але я чув брехню в його голосі.
• Тоді я тебе не розумію. – я підійшов до грат. – Що це за любов, коли хочеш знищити сутність своєї дитини.
• Ти ніколи не був на моєму місці, тому не в праві задавати такі питання.
• Як раз таки я і в праві їх задавати. Ти моїми руками хочеш знищити пів світу. Мого світу. Хто як не я тоді повинен їх ставити?
• Що ти знаєш про той світ?! – він підвищив голос, я розізлив його. – Нічого. Того світу для тебе не існує, і ніколи не існувало.
• Ти дуже помиляєшся. Я і є той світ. Я спадкоємиць трону драконів…
• Ти їх гибель не більше! – Він розвернувся й збирався піти.
• А як щодо мами. Ти любив її? – це питання завжди хвилювало мене. – Як вона померла?
• Я ніколи не любив ту брудну драконку. – він зціпив зуби. – Ти дійсно хочеш знати як вона померла?
• Так. – я ледь тримав себе в руках.
• Я вбив її.

Світ довкола знищено. Моє минуле знищено. Я знищений. Все що я коли небудь знав, все зникло, я не міг більше довіряти жодному сказаному ним слову. Він зруйнував моє дитинство, моє сприйняття світу, він знищим мою любов до нього. Він забрав усі гарні спогади які я міг отримати. Я не міг дихати. Все в середині мене завмерло. Біль наповнив кожну клітину мого тіла. Дракон вирував, я ледь стримував його. Його рік розносився в моїх голові. Здавалось я відчував як він дряпає кігтями мене.

• Нічого сказати сину? Вона дізналася мій план, тому я не міг залишити її в живих. Астра могла завадити мені, забрати тебе і віднести в Драконячі гори, там би я тебе не знайшов ніколи. Тому я встромив ножа прямо в її серце. – Він підійшов ближче і поклав руку на мою. – Якщо ти не допоможеш, я заберу твою силу і вбʼю тебе.

Мозок не хотів вірити, але очевидні речу були прямо перед нами. Кожне його слово засіло в голові і не припиняючи повторювалось. « я її вбив» «ніж прямо в серце» Я починав переповнюватися ненавистю до нього. Він більше не мій батько, в мене немає батька, є лише чудовисько, яке нищить світ.

• Так про яку любов ти казав?! – Я по квитаюсь з ним, але не зараз. – І що ти хочеш, аби я зробив?
• Невже ти почав мислити ясно?! Ми знищимо гору і кожного дракона в ній. Потім знайдемо кожного хто втік, і перебʼємо їх. Ми будемо панувати на всіх землях. Армія вже готова, лишився тільки ти.
• Випусти мене, і я піду с тобою.
• Не так швидко, я не довіряю тобі, по сиди ще тут. Можливо ти зможеш завоювати мою довіру.

Він пішов з посмішкою на вустах, я знав що він не повірив мені. Знав що він не купиться на мої слова. Але мені це і не було потрібно. Махнувши рукою, грати зникли, ілюзія яку він навіть не помітив, розвіялась в повітрі, я давно їх зламав. Він не знав на що я здатен, хоча кого я обманюю, я також не знаю на що здатен. Але в одному я впевнений, я на всі сто довіряю своїм силам.