Розділ одинадцятий. Ерік

Не має часу жаліти себе. Якщо батько забрав Гелію, я більше ніж впевнений він не дасть їй спокою. Я боюсь аби він їй не зашкодив. Господи, я більше не довіряю рідному батьку. В моменті в середині мене почало щось нити. Так нити, що я не міг дати ради.  В грудях розгоралось полумʼя. Я впав на землю, схопився за груди і всіма силами намагався триматися, коли печіння пройшло, я схопився і перетворився. Щось підштовхувало мене. Щось жахливе.

Коли я підлітав до палацу, вже з далеку я побачив батька, він чекав на мене, на балконі однієї з веж. Його обличчя не випромінювало нічого, і це видалося мені підозрілим, адже раніше я міг прочитати його з першого погляду. Я не захотів підлітати до нього, я спустився на землю біля брами палацу. Ноги відчули знайомий шелест трави, я був вдома. Але чому мені не було тут більше спокійно?

Варта вишукувалась біля входу, гвардійці вигукували моє імʼя вклонялися коли я проходив повз. Мені було байдуже до цього. Біля дверей стояв головуючий, він мені і треба.

• Де дівчина? – я не вітався, бо не вважав потрібним.
• Ваше Високосте, маю наказ не повідомляти.
• Дай но здогадаюсь. Від батька? – я вже відчував що закипаю.
• Так.
• Я твій король, ти служиш мені, якщо я кажу ти виконуєш. – тепер мій голос гримів над ним. – Де дівчина?
• Я не можу вам…

Я схопив його за горлянку і притиснув до стіни. Мені потрібна була відповідь і негайно. Було не по собі від такої жорстокості, але я втрачав час, і розум.

• Сину. Відпусти його. Він не винен. – батько зʼявився ні звідки.
• Я не маю часу шукати винних. Де вона?

Коли я повернув голову до нього, та не відпустив головуючого, вперше я побачив страх на обличчі батька. Мені навіть сподобалося.

• Що вона з тобою зробила? – в його голосі відчувалися нотки ненависті. – Хіба мій син так вів себе?
• Я питаю в останнє. Де Гелія? Не змушуй мене батьку.
• Невже заради неї ти зашкодиш батьку? – він намагався зробити невинний голос, але я більше не куплюсь.
• Ти хочеш перевірити? – в мить я відчув як на кінчиках пальців зʼявився вогонь.
• Чому? Скажи чому і я відведу тебе до неї.
• Тому що вона не має постраждати. Вона не винна. Вона врятувала мене. Цього тобі досить. – Я сильніше стиснув горлянку головуючого. – А тепер веди.

Він не відповів розвернувся і пішов. Я відпустив головуючого, він кашляв і звивався. Але я не відчував жалю до нього. Зараз я не відчував нічого крім непереборної люті.

• Ще раз ти зробиш як сьогодні, рахуй що тебе тут не було. Я ясно виразився?
• Так. Ваше Високосте.

Я в останнє подивився на гвардійців, вони стояли нерухомо, але на їх обличчях був страх. Наздогнати батька було не складно, він не поспішав. Обережно спустився по сходах, ми опинилися в темниці. З відти доносилися не зрозумілі звуки. Хтось кричав, але я не міг розібрати, що вони кричать. Я обійшов батька і по біг на гул. Біля однієї з камер стояло троє цілителів. Вони не бачили мене, а я почув їх розмову.

• Якщо ми щось не вигадаємо вона помре. Він всіх нас стратить.
• Та ми не прорвемо барʼєр. Ти відчуваєш наскільки він сильний?

В жилах застигла кров. Слова « вона помре» дзвеніли в моїх вухах. Від чого вона помре? Навіщо вона створила купол довкола себе?  Чому вона не пускає цілителів. В мить я опинився біля грат, цілителі відбігли в бік, стояли вклонившись. Побачивши її, як вона лежить на підлозі, все тіло почало трясти. Я вирвав ті грати, побачив її барʼєр як не бачив ніколи. Пройшовши крізь нього, я побачив все що батько робив з нею. Всю її біль я відчув на собі. З горла вирвався рик, дракон відчував ту саму біль. Я впав на коліна перед нею, обережно поклав її голову на свої ноги. Гелія трохи відкрила очі.

• Гелія… Ти мене чуєш? – я не міг дивитися на її скалічене тіло.
• Ерік, ти прийшов. – її голос ледь чутний.
• Я поруч. З тобою все буде гаразд. Чуєш?
• Ти бачив? Ти бачив свого батька? – по її щоці покотилася сльоза.
• Я бачив усе. – мені було боляче, від того що трапилось і від знання, що мій батько звір. – Я вилікую тебе, потерпи.
• Я помираю Еріку.

Вона заплющила очі, її тіло ставало холоднішим, в мені вирувала сила, яка просилася випустити її. Вона билася об кістки, об грудну клітину. Вона благала випустити її. А я боявся. Заплющивши очі, торкнувся лоба Гелії. Не обізнано я вже стояв на проти свого дракона.

• Що мені робити? – мій голос ледь чутно.
• Дай волю своїй силі. Вона – частина тебе. Вона ніколи не нашкодить тобі. Просто довіряй їй.

Відкривши очі, я подивився на зламані кістки, всередині все стиснулось, а тоді по руках пішло тепло. Все своє тепло я переливав в Гелію, я бачив як моя сила проходить по її тілу, кістки зросталися, а порізи загоювалися. Її обличчя почало приймати природній колір, але вона не прокидалася. Коли моя сила повернулася до мене, я підняв її на руки та поніс геть з темниці. Батько стояв заціпенівши, мені здалося він не очікував такого побачити. Але мені вже було байдуже. Єдине, що мені було потрібно аби вона прокинулася.