Розділ десятий. Гелія.

Розділ десятий. Гелія.

Голова зараз лусне, в очах темно, я намагаюсь кліпати, але так важко роздивитися кімнату довкола. Руками відчуваю холодну підлогу. Що трапилось? Де я? Не дивлячись на важкість в тілі, паніка починає охоплювати мене. Очі по троху почали звикати до темряви. Я в якійсь камері, мої ноги звʼязані. Серйозно? Я провела рукою і мотузка зникла.

• Який ідіот залишив на мені звичайні мотузки. – я тихо вимовила.
• Вони просто забули їх зняти. – чоловічий голос.

Я повернула голову на звук голосу, спалах світла. Король. Якого біса? Він стояв біля грат і дивився прямісінько мені в очі. Його обличчя торкнулась сивина, в останнє я памʼятаю його молодішим. Вік не знає пощади, навіть для чаклунів.

• Ну привіт Гелія. Довго ти від нас ховалася. – він на чаклував стілець і сів біля грат.
• І не шкодую про жодну хвилину. – мій голос хриплий.
• Звісно. – він розсміявся. – Ти знаєш чому ти опинилася тут?
• Маю здогадку. Через твого сина.
• О так. Через Еріка. Молодого не досвідченого короля. – посмішка не сходила з його обличчя. – Він того не знаючи, зламав твій купол, а ти так була захоплена ним, що навіть не зрозуміла. Втрачаєш пильність Гелія.
• Не несіть дурниці я …
• Що? Не закохалася в нього? Не відчуваєш того тепла? Не варто брехати собі. Дівчино мене не обдуриш. Я бачив як ти дивилася на нього.  Навіть через твій купол, я бачив кожен твій крок. Єдине, що не міг у нього зайти. Ти ж не думаєш, що якась самоучка, змогла мене перехитрити? – Він протягнув крізь грати глек з водою. – Візьми, тебе мабуть мучить спрага.
• Забери! Мені нічого не потрібно від тебе. – я встала ближче до стіни, аби не впасти, ноги ще німіли. Довго я так лежала. – Хоча знаєш я брешу. Мені потрібна - твоя смерть. Я хочу забрати твоє життя, так як ти забрав життя моїх рідних.
• Боже, яка лють. В тебе гарний потенціал. Як би ти мене так не ненавиділа, я б запропонував тобі, перейти на мій бік. Але ж ти не така. Я тобі не довірюсь. Ти встромиш мені ніж, при першій можливості.
• Як передбачувано, чи не так? – ноги відійшли, я відчула прилив сил та люті, яка розходилась по моїй крові. – Що тобі треба?

Він довго дивився на мене, не мов обдумуючи кожне своє слово. Я не боялась смерті. Після всього, що мені треба було пережити, єдине чого я боялась так померти і не помститися йому. Я не могла допустити, аби він залишився без покарання, аби він залишився живим.  

• Мені потрібен мій син. – Він перервав тишу. – Син який буде вірний мені. А ти залюбки цьому б завадила. Тому ти тут. Ти й так забагато розповіла йому. Ти ж знаєш, що поки ми забирали тебе, його навідали його родичі.
• Родичі? – В грудях запекло. – Дракони…
• О так. Він розправився з ними майже без зусиль. В ньому сидить така сила. Я відчуваю на кінчику язика присмак цієї сили.
• Ти хворий виродок…

За словами прийшов біль, я почула як ламається моя нога. Хрускіт кісток пройшовся камерою. Я трималася з усіх сил, аби не закричати. Впавши на підлогу, я подивилась на нього. Він посміхався. Йому приносило задоволення мої страждання.

• Не смій так говорити зі мною. Я не хлопчисько. Мені нічого не варто зламати тобі шию.
• Але я потрібна тобі.  – мій голос тримався краще за моє тіло, яке тремтіло. – Навіщо?
• Ти потрібна мені живою, але я не казав що здоровою. З твоєю допомогою, я приручу цього хлопчиська.

Він підняв руку, і біль пройшовся моїм хребтом. Я мовчала. Коли він зрозумів, що я намагаюсь не здатися. Він зламав мені руки. Я після цього не кричала. Рот наповнений кровʼю. Аби не кричати, я кусала щоки. Йому це не подобалось, тоді я відчула як наче лезом пройшлися по шкірі. Сил покидали мене. Я не могла терпіти, моя свідомість залишила мене. Не знаю чи здалося мені, чи це було насправді. Я почула його голос. Він казав щось про Еріка. Мені треба було знати що, з усіх сил я напружила слух. « Цей шмаркач, повинен скоро прийти. Зробіть так, щоб на її тілі не було жодної травми.»  Наволоч. З останніх сил, створила барʼєр. Тільки Ерік зможе пройти крізь нього. А далі темрява.

Десь далеко почувся знайомий голос. Запах тільки но скошеної трави, вдарив в мій ніс. Я розплющила очі і побачила безкрайні луги, сонечко припікало шкіру, на мить лише на мить здалося, що все було сном.

• Люба, тобі слід бути уважнішою.

Я повернулась на голос. Мама. Я не могла повірити в це. З дня її смерті, вона жодного разу не приходила в мої сни. Вона така гарна. Її карі очі виблискували під промінням сонця. Смоляне волосся гарними прядками лягало їй на обличчя. Мама. Я так за нею сумую. На очі накотилися сльози. Я не ворушилась. Тіло стало наче камінь. Вона посміхалась мені, наче вона жива, наче вона поряд зі мною.

• Люба, не плач. – Мама обережно почала йти до мене. – Все гаразд, я поруч.

Зірвавшись з місця, я кинулась в її обійми. Все було не як в звичайному сні. Я відчувала її дотики, відчувала тепло її тіла. Все було як насправді. Ридання вирвалось з мене, я не могла тримати його. Після її смерті я не дозволяла собі її оплакувати. Оплакати значило відпустити, а я не могла. Вона мій якір. Здавалося, що вона оберігає моє життя. Як я могла її відпустити?!

• Мамо. Як? – я запиналась, а сльози стікали. – Чому ти не приходила до мене? Я чекала тебе у вісні.
• Був не час. Памʼятаєшь я тебе вчила, що все трапляється так, як задумано всесвітом? – Вона підняла моє обличчя і витерла сльози. – До тепер я була не потрібна тобі. Ти справлялась з усім.
• Ти завжди мені потрібна. Я так сумую за тобою.
• Сонечко, я також сумую за тобою. Ти моя гордість, моє щастя. – Вона стала серйознішою. – Але зараз не час. Чому ти не дала вилікувати себе? Ти розумієш чому я тут?
• Чому? – я здивована.
• Гелія, ти помираєш. – В її очах страх. – так чому?
• Ерік повинен побачити, хто його батько насправді. Він не повинен грати за його правилами. Я не могла цього допустити.
• Боже, дівчино, ти з глузду зʼїхала. Я сподіваюсь ти знаєш, що робиш. Але пообіцяй мені. – вона взяла мене за руки. – Якщо він не прийде ближчим часом, зламай свій купол. Дозволь їм загоїти рани. Тобі ще рано помирати. Ти така юна.
• Мамо, я не хочу жити. Я втомилась увесь час ховатися, втомилася жити на самоті в лісі і сподіватися, що мене ніхто не знайде. В мене більше немає сил.
• Сонечко, все змінилося. Я відчуваю.
• Але як? Ти ж…
• Мертва? Так. Але мертві знають більше за живих. Ти не будеш більше ховатися. Я відчуваю. Я не можу розповісти тобі всього, адже це може вплинути на майбутнє. Але довіряй мені.
• Я ще побачу тебе? – я відчувала, що час закінчується.
• Звісно. Але памʼятай. Я завжди поруч. Я захищаю тебе і спостерігаю за тобою.