Розділ четвертий. Ерік

Розділ четвертий. Ерік

Мама сиділа біля мене та витирала кров з моїх долоньок, в її очах були блискавки, віяло теплом, любовʼю та силою. Вона була дуже сильною, хоч і намагалась цього не показувати. Я не любив вигляд крові, до певного часу, вона лякала мене, але мама завжди казала: «Страх тільки в нашій голові, і нам вирішувати заволодіє він нами чи ні». Кожного разу коли я боявся, я промовляв ці слова, і з часом я припинив боятися крові, припинив боятися висоти, води. Страх більше не володів мною.

• Чому, я кожен раз падаю? – я дивився на неї.
• Тому що ти вчишся. Кожне твоє падіння – досвід. Як ти навчишся підніматися, коли не вмітимеш падати?

Її карі очі дивилися в самісіньке серце, вона наче зачаровувала поглядом, важко відірватися від кольору її очей. Мама дуже вродлива, я розумів чому батько по кохав її. Не висока молода жінка з карими великими очима, волосся каштанового кольору, виблискує під промінням сонця. Її посмішка могла зачарувати кожного, вона випромінювала тепло, кожен хто її знав, світилися від щастя поряд з нею, а її дзвінкий сміх, змушував забути усі негаразди в цьому житті. Я хоч і малий, але бачим все це.

• А коли я не зможу сам піднятися. Хто мені допоможе?
• Поруч з тобою завжди буду я. – Вона зʼєднала мої долоні і закрила їх своїми. – Щоб не трапилось, я завжди поруч, завжди в твоєму серці. Коли буде важко просто поклич мене.

            Вона посміхнулась, поцілувала мене у волосся та піднялась. Мені не хотілось, аби вона йшла. Я опустив очі і побачив руки дорослого чоловіка, більше не було тих маленьких долоньок, я почав розуміти, що це лише сон. А може спогад? Підняв очі і подивився їй в слід, я боровся з бажанням по бігти за нею, але голос мій не втримати.

• Мамо, залишся! – На очі навернулися сльози. – Будь ласка, залишся зі мною.
• Я завжди з тобою мій сину, просто поклич.

Я намагався встати, аби піти за нею, але мої ноги були наче прикуті до підлоги. Всі мої зусилля були марними, руки не слухають, ноги також, та і все моє тіло наче паралізоване, не ворушиться. Я почав кричати, безжально кричати.

• Ні! Не йди! Благаю! Мамо! Мамо! Мамо!

Я відкрив очі. Не можу сфокусуватися на чомусь. Відчуваю як  шкіру обпікає сонячне світло, моє дихання важке уривчасте. Я намагаюсь відігнати від себе сон. В моїй голові стільки думок, не можливо ухопитися за одну. Де я? До в кола мене не знайома атмосфера. Деревʼяні стіни, багато рослин, велике девʼяне ліжко на якому я лежу. Куди мене занесло? Я намагався встати, і біль нагадав про себе. Відкинувши ковдру я побачив поранений бік, він був перемотаний білою тканиною. Хто це зробив?

Мені знадобилось багато сил аби піднятися, знайти сорочку та вийти на двір. Очам стало боляче, здається я занадто довго спав. Коли очі трохи звикли до світла, я завмер. До в кола мене відкривався неймовірний вид. Будиночок серед лісу, з обох боків по саджені квіти, я ніколи не бачив таких гарних. Над ним літають метелики, бджоли. Все заливає сонячне світло і здається я знаходжусь в казці. Я проходжу і торкаюсь квітів. Довкола мене починають кружляти всі комахи, що сиділи на них, я не міг по вірити, що все це справжнє. На фоні сірості палацу, я був зачарований всім.

• Не варто чіпати квіти. – голос молодої дівчини вивів мене з думок. – Вони цього не люблять.
• Квіти? Не люблять? – вона здивувала мене.
• Так. Квіти. Ваша Величність мабуть не знає таких подробиць.
• Ви праві, не знаю. Ніколи не бачив таких квітів. Звідки вони?- Мені справді було цікаво. Я не читав про такі види в жодній книжці, а їх я читав багато.
• Це мої особисті квіти, я сама вивела цей вид. І це було дуже важко. – вона підійшла до одних нахилилася і вдихнула аромат.
• Хто ви? – спитав я.
• Гелія.
• У вас дуже гарне імʼя. Я б сказав сонячне. – мої вуста освітила посмішка. – Я Ерік, але ж ви і так знаєте. Гелія, так хто ви?

Вона стояла непорушно, розмірковувала чи розповідати мені. Я роздивлявся її, бо окрім своєї мами я не бачив таких гарних жінок. Руде кудряве волосся, навіть не просто руде – вогняне. Великі блакитні очі, обличчя трохи покриває ластовиння. Висока жінка, в неї статура воїна, не звичайної жінки. Вона стоїть з рівною спиною, в півоберту, і руку тримає на мечі, який я ледве помітив.

• Це секрет Гелія? – мені сподобалось її імʼя.

Вона все так само мовчить, але тепер вона повернулась повністю до мене, а її рука опустилась до квітів, вона почала водити над ними, і я помітив як вони почали змінюватися, спочатку просто колір, а потім сорт, а потім зникли геть і зʼявилися на тих самих місця. Я відчув подив, коли по моїй шоці пройшлась крапелька води. Торкнувшись обличчя нічого не було. А в моменті нас почав поливати дощ. Ну як нас. Тільки мене. Гелія стояла під куполом, який створила сама. Вона не посміхалась, вона прискіпливо дивилася в мої очі. Я не ворушився, мені було приємно відчувати краплі дощу на своїй шкірі, мене геть не бентежив мокрий одяг. Мене бентежили її очі, які не зводили з мене погляду. В моменті дощ зник, а мій одяг знов став сухий.

• Тобто відьма. – Тихо сказав я.
• Ні. Мені не подобається відьма. Можна чаклунка.
• Чаклунка. Ти володієш магією природи? – цікавість оволоділа.
• Не тільки. – Вона стала трохи наляканою. – Я володію всією магією. Всім Хаосом.
• Несподівано. – я не знав чи це нормально. – Таких як ти мало.
• Скажи про себе. Як ти вижив після такого падіння? – вона сіла на зелену мʼяку травичку. – Я була дуже здивована.
• Якого падіння? – все в середині заклякло – я не памʼятаю як опинився тут. Останнє, що я бачив так це як мене поранили.
• Ого. – вона мабуть не повірила. – Ходімо покажу.