Розділ 4

Даня мовчки дивився на телефон. Повідомлення ніби палило долоню. Валя обережно торкнулася його руки.

— Даню...

Він не відповів. Лише ще раз перечитав: «Наступного разу я не промахнуся.»

Потім повільно заблокував телефон.

— Це вже не погроза, — тихо сказав він. — Це попередження.

— Ми покажемо це Сергію.

— Обов'язково.

Валя зітхнула з полегшення. Вона боялася, що Даня зараз кинеться шукати брата. Але він лише міцніше стиснув її руку.

— Я не зроблю дурниці, обіцяю.

— Пообіцяй ще дещо.

— Що?

— Що більше нічого не приховуватимеш від мене.

Він кивнув.

— Обіцяю.

Наступного ранку Сергій уважно розглядав повідомлення.

— Це вже серйозніше, ніж було раніше.

— Поліція щось зробить? — запитала Валя.

— Зробить. Але не так швидко, як нам хотілося б.

Даня нервово ходив кабінетом.

— Виходить, ми просто чекатимемо, поки він здійснить свої погрози?

— Ні.

Сергій відкрив теку.

— Ми подамо заяву про погрози, проситимемо охоронний припис і добиватимемося, щоб поліція перевірила його причетність до підпалу.

— А якщо він знову прийде до мами?

— Я вже поговорив із дільничним. Біля будинку частіше патрулюватимуть.

Даня трохи заспокоївся. Того ж дня Валя поїхала до мами Дані. Жінка сиділа в саду. Незважаючи на втому, вона поливала квіти.

— Не треба, — лагідно сказала Валя. — Я сама.

Мама усміхнулася.

— Якщо перестану щось робити, то зовсім розкисну.

Вони довго мовчки працювали.

Потім жінка тихо сказала:

— Даня дуже схожий на свого батька.

— Чим?

— Усім. Завжди рятує інших і ніколи не просить допомоги.

Валя усміхнулася.

— Це правда.

— Бережи його.

Валя підняла очі.

— Він дуже втомився.

— Я знаю.

— Але він не сам.

Мама Дані взяла її за руку.

— Дякую, доню.

Валя зніяковіла. Вперше хтось назвав її так. І в ту мить вона зрозуміла, що ця сім'я вже стала для неї рідною. Увечері Даня повертався з роботи. До будинку залишалося метрів сто, коли він почув знайомий голос.

— Ну привіт, братику.

Андрій стояв, спершись на паркан.

Сам.

Без своєї звичної самовпевненості.

— Чого тобі?

— Поговорити.

— Нам нема про що говорити.

Даня хотів пройти повз, але Андрій сказав те, що змусило його зупинитися.

— Думаєш, це я підпалив сарай?

Даня різко обернувся.

— А хіба ні?

Андрій усміхнувся.

— Ні.

— Не бреши.

— Я багато чого наробив. Але цього не робив.

Даня уважно дивився на брата.

І вперше за весь час побачив у його очах... не злість.

Страх.

— Про що ти мовчиш? — тихо запитав Даня.

Андрій озирнувся навколо, ніби боявся, що їх хтось почує.

— Я винен гроші дуже небезпечним людям.

— Це я вже знаю.

— Ні... Не знаєш.

Він ковтнув слину.

— Вони сказали: якщо я не знайду грошей, почнуть із нашої родини.

Даня відчув, як по спині пробіг холод.

— Що ти хочеш сказати?

Андрій опустив голову.

— Мені здається... тепер полюють не тільки на мене.

І вперше Даня зрозумів страшну річ. Можливо, його брат був не єдиним ворогом. Можливо, справжня небезпека тільки виходила з тіні.

******

Після розмови з Андрієм Даня не знаходив собі місця. Він не міг зрозуміти, що відчув більше — злість чи жаль. Уперше він побачив брата не самовпевненим, а виснаженим. Але це не виправдовувало того, що той зробив. Через кілька днів Сергій запросив Даню до свого офісу.

— Сідай, — сказав він, поклавши на стіл кілька документів.

— Є новини?